Головна » Статті » Волинський краєзнавчий музей
ТЕМА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОГО РУХУ ОПОРУ В ЕКСПОЗИЦІЙНОМУ ЗАЛІ ВОЛИНСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ

Сергій ЛИС (Луцьк)

ТЕМА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛ-ДЕМОКРАТИЧНОГО РУХУ ОПОРУ В ЕКСПОЗИЦІЙНОМУ ЗАЛІ ВОЛИНСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ «ВОЛИНЬ У СКЛАДІ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ (1945 – 1991 рр.)»

Напередодні 20-ї річниці проголошення незалежності України автор цих рядків, за активної допомоги інших наукових співробітників відділу новітньої історії, здійснив оновлення постійно діючого залу експозиції Волинського краєзнавчого музею «Волинь у складі Радянського Союзу (1945 – 1991 рр.)». Головна концепція нової структури залу – представлення у повній мірі українського націонал-демократичного руху опору радянському тоталітаризму, а не лише історія економічного та культурно-освітнього розвитку нашої області. Адже визвольні змагання українців, і волинян зокрема, за незалежну, соборну і демократичну Україну ніколи не переривалися. Змінювалася лише тактика боротьби, з переходом від збройних акцій українських повстанців у 1940-х – 1950-х роках до мирної правозахисної діяльності дисидентів у 1960-х – 1980-х роках та, зрештою, створення Народного руху України за перебудову.

На жаль, до 2011 року в експозиції зазначеного залу окремим стендом було показано лише історію діяльності НРУ на Волині та періоду перебудови загалом. Тема післявоєнної діяльності УПА представлялася лише кількома експонатами, а дисидентський рух на Волині не було показано взагалі, хоча тематичні виставки на дані теми за роки незалежності створювалися у Волинському краєзнавчому музеї неодноразово [6, 45]. Тож в ході оновлення експозиції ці прогалини у висвітленні нашої історії в експозиції музею було усунуто. Адже дана тема націонал-демократичної боротьби волинян є важливою складовою як нашої історії в принципі, так і з точки зору розвитку справжнього патріотизму та усвідомлення страдницького шляху, який пройшли українці до здобуття незалежної держави. Бо не можна забувати, що ціною самостійної і демократичної України була, на жаль, кров багатьох її кращих синів і дочок.

Далі в статті крізь призму експонатів розповідається як про історію боротьби УПА на Волині у другій половині 1940-х – 1950-х роках та діяльність волинських дисидентів у 1960-х – 1980-х роках, представлену на двох новостворених стендах, так і про перебудовчий період на Волині, створення і діяльність НРУ та деяких інших проукраїнських організацій в останні роки панування радянської влади на наших теренах, матеріали про які подані на оновленому стенді.

Післявоєнний період у житті західного регіону України взагалі і Волині зокрема характеризувався значними перетвореннями, суть яких полягала в тому, щоб продовжити і завершити на засадах радянізації соціально-економічну, політичну і культурну перебудову краю, розпочату ще в 1939 році, коли західноукраїнські землі були захоплені Червоною Армією і включені до складу УРСР та СРСР. Насильницьке впровадження партократичної тоталітарної моделі на західноукраїнських землях стало, по суті, першою спробою експорту сталінізму, яка пізніше багато разів ще повториться при створенні «соціалістичного табору».

Перетворення проводились в рамках політики Комуністичної партії жорстокими командно-адміністративними методами як в економіці, так і в ідеології. Культ особи Сталіна пронизував усі сфери життя, особливо культуру й освіту. Ім’я Сталіна обожнювалось усіма доступними засобами радянської пропаганди. Диктатору присвячувалися вірші і твори мистецтва. Всі досягнення радянських людей пов’язувалися виключно з його іменем. В експозиції представлені типові для того часу вишивка «Сталин – это мир» і альбом «Колхозная Волынь», виготовлені учнями луцьких шкіл.

За два післявоєнні роки (до середини 1946-го) в західні області зі східних областей УРСР та інших республік Радянського Союзу було відряджено понад 86 тисяч партійних, радянських працівників та різного роду діяльності спеціалістів. У Волинській області в березні 1946 року на керівних посадах в партійних органах працювало лише 4% представників з місцевого населення (у відсотках до загальної кількості). На прокурорські посади в області взагалі не було призначено жодного місцевого жителя. В органи міліції Західної України за ці роки прибуло понад 18 тисяч працівників міліції з Росії [13, 61].

Одним із наслідків кадрової експансії стали суттєві зміни в етнічному складі західного регіону України. Хоча до Другої світової війни в Західній Україні росіяни майже зовсім не проживали, в 1959 році їх чисельність уже становила 330 тисяч, або 5% від усього населення. Все це свідчило про окупаційний характер радянської влади на Західній Україні.

З боку місцевого населення чинився запеклий опір процесам колективізації на селі та антирелігійній пропаганді. Впродовж 1944 – 1954 років проти радянського режиму активно боролися загони Української Повстанської Армії. Після ліквідації в УПА-«Північ» куренів, як військової одиниці, з початку 1945 року відомо про шість повстанських бригад (по суті, реорганізовані сотні) на теренах Волинської області: «Пам’ять Крут», «Жовті води», «Холмська», «Соборна Україна», «Пилявці» та «Помста Базару» [8, 128].

Правда, великі повстанські загони на Волині в результаті кровопролитної сталінської «Великої блокади» Західної України в 1945 – 1946 роках (українські повстанці й підпільники втратили вбитими 5 тисяч осіб, радянські карателі зазнали втрат, які сягали 15 тисяч) припинили своє існування, і з 1947 року й надалі головну роль у боротьбі проти московських окупантів поступово перебирає на себе збройне підпілля, яке діяло невеликими групами, на зразок колишніх роїв. Це не вважалося звуженням визвольної боротьби українського народу, а лише «звуженням збройної боротьби військових з’єднань, а рівночасно поширенням визвольної боротьби в політичних, економічно-соціальних та культурних діяннях». У боротьбі на перший план виходить друковане слово, поширення революційних ідей, живий героїчний приклад.

Але УПА до самого кінця свого існування не полишала і збройних методів боротьби. Так, наприклад, з липня 1947 по червень 1948 року у Волинській та Рівненській областях відбулося 107 боїв упівців з радянськими карателями. З липня 1948 по червень 1949 року на цих же теренах – 55 боїв, у яких радянська сторона втратила 565, а українська – 265 осіб [3, 208].

Могутній репресивний апарат тоталітарної системи методично знищував демократичну опозицію. У 1940-х – 1950-х роках було ліквідовано залишки традиційних політичних та громадських структур західного регіону. Для цього використовувалися залякування, звільнення з роботи, арешти та інші репресивні заходи. Всі українські політичні партії, громадські об’єднання, культурницькі спілки були заборонені або взяті під контроль.

Для ліквідації політичних конкурентів сталінський режим широко застосовував вбивства та депортації. В експозиції вміщена довідка про кількість населення, виселеного з території Західної України за 1944- 1948 роки. Всього ж до 1952 року із західних областей України (крім Закарпатської), лише за офіційними даними, було виселено 65906 сімей загальною чисельністю 203662 особи. З Волинської області за ці роки депортовано 21966 осіб, хоча це, швидше за все, занижені радянською владою цифри. В експозиції представлені світлини депортованих волинських освітян.

Депортації місцевого населення, терор з боку НКВС та так званих «истребительных батальонов» виснажили людські ресурси УПА. Наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років націоналістичне підпілля на Волині гостро відчувало нестачу зброї. Із створенням колгоспів і зубожінням селян загострилася проблема продовольчого забезпечення УПА. Зрештою, арешти та вбивства багатьох керівників- підпільників ослабили політичний вплив та розладнали координацію бойових дій повстанців. Чимало їх було знищено у 1953 – 1954 роках. Так, в експозиції представлено фото керівника Луцького проводу ОУН Олександра Савиди («Яроша»), який загинув 14 травня 1953 року. Керівник Ковельського окружного проводу ОУН Василь Сементух («Ярий») був убитий радянськими карателями чи не в останньому бою на Волині – 17 січня 1954 року у селі Буцин Старовижівського району [3, 219]. Після того, як 23 травня 1954 року співробітники КДБ захопили в полон останнього Головного командира УПА Василя Кука («Коваля»), повстанська армія припинила своє існування як організована структура.

Крім того, після смерті кривавого диктатора Сталіна розпочалася певна лібералізація радянського режиму, яка, щоправда, не похитнула його тоталітарну основу. Це призвело до еволюції в українському національному Русі опору, переходу від збройних до суто правових форм боротьби проти комуністичної влади. Проте розрізнені підпільні націоналістичні боївки все ж проіснували аж до першої половини 1960- х років.

В експозиції представлені документи, які відображають боротьбу сталінського режиму з УПА, котра діяла в західних регіонах України. Це листівки і відозви із закликами скласти зброю та здатися новій владі; копія довідки з архівів НКВС про виселення сімей, у яких були вояки УПА, до Сибіру; наукові монографії, присвячені даній проблемі; ручна граната – саме такими часто підривали себе повстанці, у випадку неминучості потрапляння в полон до радянських карателів.

Цікавими є також агітаційні листівки упівців (заклик до селян «Геть сталінські колгоспи!», звернення «До литовців, латишів, естонців» тощо), схема одного з повстанських схронів 1947 року та унікальний примірник підпільного журналу «За волю нації», виданий 1951 року. Це чи не єдиний екземпляр цього номера часопису, відомий українським науковцям.

Великою нумізматичною рідкістю є грошові знаки УПА, які підпільно друкувалися аж до 1952 року. В експозиції представлені українські бофони так званої «волинської серії» номіналами 20, 50, 200 і 500 карбованців, що функціонували в дванадцяти областях України та Білорусії, де діяли повстанські загони. Їхнім автором був відомий художник-графік Ніл Хасевич [4, 8]. Найдовговічнішими були п’ятдесятки та двохсотки, які повстанці постійно передруковували. Паралельно представлені і радянські рублі, як післявоєнного періоду, так і нового зразка – 1961 року випуску.

Задушлива атмосфера «застою», яка розпочалася в СРСР після короткочасної хрущовської політичної «відлиги», не притупила прагнення волинян до здобуття незалежної України. Адже у другій половині 1950-х – першій половині 1960-х років у рідні домівки повернулося багато політв’язнів. Загартовані випробуваннями на Колимі, Соловках, у Магадані, Воркуті, в чужинських шахтах і рудниках, вони акумулювали в собі велику силу протесту, потужне енергетичне поле, яке формувало своєрідну ауру на волинських теренах.

Новою формою опору радянському режиму став дисидентський рух, який на Волині у 1960-х – 1980-х роках органічно продовжив боротьбу, яку провадили у 1940-х – 1950-х роках українські націоналісти. Змінилися тільки методи боротьби, які стали ненасильницькими та мали призвести не лише до національного визволення, але й до встановлення демократії в Україні.

Тема дисидентського руху на Волині в музейній експозиції розпочинається матеріалами про Данила Шумука, уродженця села Боремщина Любомльського району. Ця людина незламного духу і неймовірної мужності за свою боротьбу, спрямовану на дотримання демократичних і загальнолюдських цінностей в Україні, відбула ув’язнення у польських, німецьких і російських тюрмах і таборах 42 роки 6 місяців і 23 доби [9, 357]. У 1930-і роки він був членом демократичного крила Комуністичної партії Західної України. Після приходу у 1939 році на Волинь радянської влади переконався у її злочинній суті. В роки Другої світової війни воював у лавах Української Повстанської Армії. У 1979 році Данило Шумук вступив до Української Гельсінської Групи, першої відкритої дисидентської організації, яка вимагала від влади дотримання прав людини в УРСР [12, 179]. У демократичному світі нашого земляка шанують як одного з найвідоміших «в’язнів совісті». В експозиції представлені фотографії Данила Шумука, його лист із заслання до доньки Віри, книга спогадів «Пережите і передумане». Особливо цікавою є світлина, на якій зафіксовано рукостискання волинського дисидента з президентом США Рональдом Рейганом у 1987 році, коли Данило Шумук нарешті вийшов на волю [5, 107].

Першого вересня 1965 року, на самому початку першого «покосу інтелігенції», в Луцьку були заарештовані викладачі місцевого педагогічного інституту Валентин Мороз та Дмитро Іващенко. Валентин Мороз – волинянин. Народився 15 квітня 1936 року у селі Холонів Горохівського району. Під час нетривалого викладання у Луцькому педінституті брав активну участь у роботі літературної студії, яку очолював викладач української мови та літератури, уродженець Полтавщини Дмитро Іващенко. Обидва викладачі розмовляли зі студентами на заборонені теми, поширювали самвидавну літературу. За «антирадянську агітацію та пропаганду» і були ув’язнені [7, 33].

В експозиції представлено низку цікавих експонатів, що висвітлюють діяльність цих двох борців за свободу слова. Це, зокрема, щоденник Дмитра Іващенка періоду ув’язнення з 12 листопада 1965 року до 12 листопада 1966 року, в якому він описує свої важкі табірні будні.

Комплекс фотографій відтворює миті, вихоплені зі страдницького життя наших земляків. Тут Дмитро Іващенко у вишиванці в оточенні своїх студентів, світлини, присвячені закордонній діяльності Валентина Мороза після того, як його у 1979 році разом з групою інших політв’язнів було обміняно на арештованих у США агентів КДБ і вислано з СРСР. Серед них і знімки Валентина Мороза під час зустрічі з прем’єр-міністром Баварії Б. Штравсом у 1979 році та під час україно-афганської антивоєнної демонстрації в Нью-Йорку на початку 1980-х років.

Серед учасників Руху опору і ще один наш відомий земляк – Микола Коц. Він народився в селі Гуща Любомльського району. У 1960-х роках, викладаючи у Копичинському сільськогосподарському технікумі Тернопільської області, Микола Коц не боявся говорити своїм студентам правду, яка замовчувалася в СРСР, виготовляв і поширював самвидавну продукцію, у якій викривав злочинну суть комуністичної влади. За це й був заарештований і 1968 року відправлений у далеку Мордовію [10, 308]. Повернувся на Волинь аж у 1979 році. В 1988 році створив Волинську організацію Української Гельсінської Спілки. Член-засновник з 1989 року Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих [2, 712].

В експозиції, окрім фотографії Миколи Георгійовича, представлено комплекс оригінальних документів, пов’язаних з його особою. Чи не найцікавішими з них є самвидавні матеріали, створені ним власноруч на засланні. До речі, деякі зразки такої продукції Микола Коц закодовував ним же придуманою системою спеціального подання інформації.

Видатний сучасний український публіцист і літературознавець, активний учасник націонал- демократичного руху 1960-х – 1980-х років Євген Сверстюк народився 13 грудня 1928 року у селі Сільце Горохівського району. Він співавтор одного з найпопулярніших творів українського самвидаву 1960-х років – памфлету «З приводу процесу над Погружальським», а також низки есеїв. Причому, усі ці твори підписував власним іменем, не боячись висловлювати у них свої погляди на радянську дійсність. 1972 року був заарештований і наступного року запроторений до табору у Пермській області. Звільнений лише у жовтні 1983 року [5, 108].

Дисидентська діяльність Євгена Сверстюка – це насамперед протест митця проти нав’язуваних йому системою рамок. І саме літературознавчі статті, інтерв’ю з Євгеном Сверстюком, книги (в експозиції наявна його праця «Блудні сини України») найповніше висвітлюють його діяльність. Представлені в експозиції музею і світлини дисидента з Волині.

Наталія Каразія народилася 14 листопада 1936 року в селищі Колки Маневицького району. З середини 1960-х років активно співпрацювала з Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, тим же Євгеном Сверстюком, більшість матеріалів про якого передані до музею саме нею. З часом доля познайомила її з Михайлиною Коцюбинською, яка часто приїздила в Колки до Каразії, та з сім’єю В’ячеслава Чорновола. Наталія Хомівна постійно передруковувала твори дисидентів. Таким чином, заборонене радянською цензурою вільне слово правди приходило до людей, розкривало очі на реалії суспільного життя. Писала і власні літературознавчі та громадсько-політичні дослідження.

В експозиції представлені фотографії Наталії Каразії та документи (наприклад, посвідчення про отримання нею громадянства УНР у 1990 році), які висвітлюють її роль в дисидентському русі. Найцікавішими є листи, написані до Наталії Каразії одним із лідерів дисидентського руху В’ячеславом Чорноволом, з яким товаришувала пані Наталія і на прохання якого друкувала окремі випуски самвидавного «Українського Вісника» та інші матеріали. Варто згадати і той факт, що у другій половині 1980-х років Наталія Каразія стала членом Української Гельсінської Спілки [6, 44].

До матеріалів дисидентського руху в експозицію додано і кілька експонатів етнографічного характеру. Це чорнильні ручки і чорнильниця радянської епохи та друкарська машинка «Україна – 2» із вставленим у неї, друкованим особисто Наталією Каразією, аркушем. Зроблено це для підкреслення ненасильницького, демократичного характеру дисидентського руху, зброєю якого було правдиве слово, яке не могла заглушити навіть найпотужніша в світі пропагандистська машина радянської тоталітарної системи.

А ось представлений в експозиції залу типовий радянський плакат «Идеологическая диверсия – оружие империализма» інформує вдумливого відвідувача про страх радянського тоталітаризму перед вільним доступом її громадян до інформації та придушення ним свободи слова. Біля кордонів СРСР ставилися спеціальні «заглушки», аби спотворити радіохвилі станцій «Голос Америки», «Свобода», «Вільна Європа», які на даному плакаті зображені комуністичними пропагандистами у вигляді трьох змій, що безперешкодно звиваються навколо земної кулі. Адже закордонні радіопередачі неможливо було процензурувати, і з них чимало свідомих радянських громадян дізнавалися про злочини комуністичного режиму. Іншим джерелом поширення повної інформації про радянські реалії був уже згадуваний феномен самвидавної літератури, яку підпільно поширювали дисиденти в самому СРСР [7, 6].

Жорстка економічна, ідеологічна та політична криза Радянського Союзу наприкінці періоду «застою» призвела до розуміння у верхніх ешелонах влади необхідності негайних реформ. Вони розпочалися в 1985 році, коли одноосібну владу в державі обійняв Михайло Горбачов. Ставши Генеральним секретарем ЦК КПРС і очоливши опозиційну ліберально-реформістську течію в партії, Горбачов розпочав так звану «перебудову». Молодий генсек відчував, що ні ядерний потенціал, ні нафтодолари не врятують країну від економічного краху. В експозиції можна ознайомитися з книгою М.С.Горбачова «Перебудова і нове мислення».

Розпочалися перші кроки в напрямку гласності та демократизації суспільства. Почастішали публікації документів про злочини сталінського режиму. Великий вплив на політичну ситуацію в Україні справила Чорнобильська трагедія, що сталася 26 квітня 1986 року. Злочинна бездіяльність республіканського керівництва, яке всіляко замовчувало сам факт найбільшої техногенної катастрофи в історії людства та її наслідки, призвела до виникнення екологічних неформальних громадських організацій [11, 51]. В експозиції представлені законодавчі акти УРСР, пов’язані з Чорнобильською катастрофою, посвідчення ліквідаторів аварії, дозиметр і навіть земля з тридцятикілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Волиняни повинні пам’ятати, що три райони нашої області, Маневицький, Любешівський і Камінь- Каширський, були визнані такими, що постраждали в результаті вибуху на ЧАЕС.

Слідом за екологічними проблемами українці все більше порушують і політичні, розпочинається справжнє пробудження національної самосвідомості. У 1987 році в Україні створено Український культурологічний клуб (Київ), Товариство Лева (Львів), Народний союз сприяння перебудові (Одеса) та інші неформальні організації. Тоді ж із ув’язнення повернулися дисиденти-правозахисники, зокрема Микола Руденко, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, вже згадуваний Данило Шумук. Вони відновлюють роботу Української Гельсінської Спілки як правонаступниці Української Гельсінської Групи, утвореної ще 1976 року.

Не стояла осторонь демократичних процесів і Волинь. Так, 1 березня 1989 року відбулася установча конференція Луцької міської організації Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Вже із самого початку роботи конференції було помітне велике зацікавлення партійного керівництва міста та області, КДБ, які прагнули спрямувати рух за утвердження рідної мови у «правильне русло».

У травні 1989 року у Луцьку відбулася установча конференція Волинського Товариства Лева. Це неформальне об’єднання було справді незалежне від комуністичної влади і займалося проблемами літератури, історії та екології. Конференція затвердила Статут Товариства, представленого і в експозиції даного залу. Його головою було обрано Олега Покальчука, затверджено історико-екологічну та художньо-етнологічну секції [11, 59].

Однак, головною силою, що репрезентувала національно-демократичні прагнення українців, стала організація Народного Руху України за перебудову. Спочатку її осередки виникали стихійно, без узгодження з центральним керівництвом, у всіх регіонах Волинської області, що свідчило про дійсно народний характер організації. 26 квітня 1989 року нововолинські рухівці провели в своєму місті перший стихійний мітинг, присвячений трагедії Чорнобиля. Найбільш відчутним, імпульсивним поштовхом до виникнення регіональної організації Народного Руху на Волині став мітинг, проведений за ініціативою Олександра Гудими та Михайла Тиского 23 червня 1989 року на Замковій площі в Луцьку з приводу «увічнення пам’яті жертв репресій періоду 30-40-х років і початку 50-х років». Незважаючи на заборону місцевої комуністичної номенклатури, мітинг відбувся. На ньому зібралося майже 40 тисяч осіб, а відомості про акцію швидко поширились по всій області [11, 120]. Світлини цих перших народних акцій протесту проти комуністичної влади представлені в експозиції, як і агітаційні листівки НРУ та перші значки з українською національною символікою.

19 серпня 1989 року, в день Преображення Господнього, у переповненій залі приміщення Волинського обласного театру ляльок відбулася установча конференція Волинської регіональної організації НРУ. Була обрана Координаційна рада (з членів осередків) – як керівний орган на період між конференціями. Вона складалася з 41 особи. Головою Координаційної ради Луцької міської організації НРУ був обраний Михайло Тиский [11, 74].

Важливим кроком у прориві своєрідної інформаційної блокади для НРУ стало створення 19 вересня 1989 року власної газети «Народна справа». Друкували видання у Вільнюсі, а весь тираж, долаючи перепони міліції та КДБ, рухівці перевозили до Луцька у своїх дорожніх сумках. Подібним чином на початках видруковували і перевозили з Литви і деякі інші газети демократичного спрямування [7, 65].

Значною подією стало виникнення у листопаді 1989 року першої на Волині незалежної громадсько-політичної молодіжної організації «Сокіл», до якої входили студенти, учні профтехучилищ, робітнича молодь та школярі. Очолили це утворення Руслан Тимощук та Сергій Миронюк. В експозиції представлено випуск вісника «Сокіл» даної організації, за лютий 1990 року.

У березні 1990 року відбулися довибори до Луцької міської ради. 4 квітня розпочала роботу перша сесія її демократичного скликання. Одним з перших рішень сесії Луцької міськради було прийняття декрету «Про владу у місті Луцьку», згідно з яким вся повнота влади на території міста належала саме міській раді. 15 липня того ж року, за день до проголошення «Декларації про державний суверенітет України», над приміщенням Луцької міської ради було піднято синьо-жовтий прапор.

Продовжувалося формування незалежних ЗМІ, випуски газет тих років представлені в експозиції залу. 30 серпня 1990 року вийшов перший номер газети «Народна трибуна» – органу Луцької міської ради. Головним редактором цієї газети став Іван Корсак. В ній друкувалися матеріали, які відкривали лучанам правду про політичне становище в Україні, її історію. Особливо багато патріотичних матеріалів вийшло з-під пера заступників головного редактора, заслуженого журналіста України Надії Гуменюк та Віктора Вербича, кореспондента Андрія Криштальського.

Незабаром виникають нові політичні партії – Українська республіканська партія України, Партія зелених України, Демократична партія України [1, 87]... До політичних протестів українських націонал- демократів долучаються не менш потужні соціальні протести шахтарів Донбасу, Львівщини та Волині. В експозиції представлено відомості про збір коштів у фонд страйкуючих шахтарів Волині, а також тогочасні продовольчі купони, запровадженні в зв’язку з економічною кризою в СРСР.

У 1991 році став очевидним неминучий розвал багатонаціонального СРСР, як і подальша демократизація суспільства. Відчайдушну спробу врятувати «червону імперію» зробили комуністичні ортодокси у Москві, які 19 серпня створили так зване ГКЧП («Государственный комитет чрезвычайного положения») і здійснили державний переворот.

Надвечір того ж 19 серпня на Театральній площі в Луцьку зібрався стихійний мітинг протесту проти путчистів. На мітингу виступили народні депутати УРСР Ярослав Дмитришин, Андрій Бондарчук, Олександр Гудима [11, 150]. Наступного дня голова обласної ради Володимир Блаженчук скликав позачергову сесію Волинської облради. Однозначного рішення депутати не змогли прийняти. В експозиції представлено інформацію «Рухволиньінформ» про хроніку комуністичного перевороту.

Але у Москві події розвивалися дуже стрімко. Масове народне збурення призвело до повалення ГКЧП. А вже 24 серпня на надзвичайній сесії Верховної Ради УРСР у Києві було оприлюднено Акт про незалежність України. На ній були присутні і волинські делегації – від Демократичної і Республіканської партій та Народного Руху. Згідно з рішенням Луцької міської ради, копія якого представлена в експозиції, 25 серпня в обласному центрі демонтували пам’ятник Леніну. Таким чином, радянський період історії на Волині завершився. Натомість, розпочався непростий процес переходу від незалежності де-юре до побудови суверенної, соборної і демократичної України де-факто, який триває і по сьогоднішній день.

_____

  1. Гарань В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України) / В. Гарань. – Київ: «Либідь», 1993. – 200 с.
  2. Гуменюк Н. Зимопис долі: терном по снігах / Н. Гуменюк // Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Волинська область. Кн. 1. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2010. – С. 712 – 715.
  3. Дмитрук В. Вони боролися за волю України (Участь ОУН і УПА у національно-визвольній боротьбі українського народу в 1941-1956 рр. за матеріалами Волині та Полісся). Т. ІІІ / В. Дмитрук. – Луцьк: Волинська книга, 2007. – 404 с.
  4. Клименко О. Грошові документи ОУН (Бофони) 1939-1952 років / О. Клименко. – Тернопіль: Державне видавництво “Тернопіль”, 1999. – 308 с.
  5. Лис С. Волинські дисиденти в русі опору в 1960-х – 1980-х роках (на матеріалах Волинського краєзнавчого музею) / С. Лис // Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. Випуск 4. – Луцьк: МП «Пульс», 2009. – С. 69 – 71.
  6. Лис С. Постать Наталії Каразії в дисидентському русі (За матеріалами Волинського краєзнавчого музею) / С. Лис // Волинський музейний вісник: Музеї у дослідженні та збереженні пам’яток культурної спадщини західноукраїнських земель. Науковий збірник. Випуск 4. – Луцьк: МП «Пульс», 2012. – С. 43 – 46.
  7. Лис С. Слово поза цензурою. Самвидав як феномен культури і суспільно-політичної думки 1960-х – 1980- х років (Західна Україна). / С. Лис – Луцьк: Твердиня, 2008. –  76 с.
  8. Марчук І. Командир УПА-”Північ” Дмитро Клячківський – “Клим Савур” / І. Марчук. – Рівне: видавець Олег Зень, 2009. – 168 с.
  9. Остапюк О. Данило Шумук. Людина-легенда, яку знає увесь світ / О. Остапюк // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сторінки воєнної історії краю. Науковий збірник. Випуск 30. – Луцьк: МП «Пульс», 2009. – С. 357 – 362.
  10. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. Т. І / Русначенко А. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1998 – 720 с.
  11. Тиский М. Історія виникнення Народного Руху України на Волині. / М. Тиский – Луцьк: Ініціал, 2001. – 256 с.
  12. Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінських угод: В 4 томах. Т. 1.: Особистості / Упорядник Є. Захаров. – Харків: Фоліо, 2001. – 208 с.
  13. Ярош Б. Тоталітарний режим на західно-українських землях в 30 – 50-ті роки ХХ століття / Б. Ярош. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – 175 с.

_____________________________

Волинський музей. Історія і сучасність. Науковий збірник. Випуск 5. Матеріали V Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 23-й річниці Незалежності України та 85-й річниці створення Волинського краєзнавчого музею, м. Луцьк, 16 травня 2014 року. Упоряд. А. Силюк. – Луцьк, 2014. – С. 109-115.

Категорія: Волинський краєзнавчий музей | Додав: volyn-museum (10.06.2014)
Переглядів: 319 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]