Олександра НАГОРНА (Луцьк)

ПРО СЕБЕ І СВОЇХ КОЛЕГ

Працівником Волинського краєзнавчого музею я стала 4 лютого 1964 року. Першим моїм директором був Каліщук Анатолій Петрович. На той час 27-річний юнак був наймолодшим серед директорів музейних закладів республіки. Блискуче знав історію краю, спеціалізувався на археології, брав участь у чисельних розкопках на території Волині, залучаючи і науковців музею. Для поважних гостей особисто проводив екскурсії по музею.

Мій перший робочий день співпав із визначною датою – переддень 30-річчя визволення Луцька від німецьких загарбників. В цей день до музею завітали ветерани – учасники боїв за визволення м. Луцька – В. Роговик, Д. Малишев, Г. Юдін – згодом Почесний Громадянин міста, а також мати Героя Радянського Союзу П. Тарасова та інші. Мені запам’яталися їхні розповіді про бойові дії на території нашого краю. Згодом ці розповіді я використовувала в екскурсійній чи лекційній роботі. Напевно, саме після цієї зустрічі з ветеранами, тема Великої Вітчизняної війни стала мені близькою, дорогою. Впродовж усіх років роботи в музеї я співпрацювала з обласною ветеранською організацією, а в наступні роки побудувала експозицію музейної кімнати про бойову славу наших земляків.

Недовго я працювала у відділі природи, а згодом була переведена у відділ історії радянського періоду. Моїми колегами стали досвідчені фахівці: Тетяна Петрівна Андрєєва, моя завідуюча; Римма Данилівна Кашевська, Олекса Федорович Ошуркевич, Наталія Павлівна Федоренко, Іван Іванович Чернецький. У них я вчилась музейній справі, а вони охоче ділились своїм досвідом. Моїм першим наставником, безперечно, була Тетяна Петрівна. У неї я вчилась працювати над темою, як вести пошукову та збиральницьку роботу, як складати плани роботи і т.д. Мене, тоді ще недосвідченого працівника, вражала її надмірна працьовитість, одержимість, вимогливість. І в наступні роки, коли я разом із нею бувала у відрядженнях по збору експонатів або у справах побудови музейних експозицій, моя завідувачка надихала своєю самовідданістю улюбленій справі. Здається у неї завжди на першому плані був музей.

З теплотою згадую мого наставника – колегу Олексу Ошуркевича. Це людина глибоко ерудована, проявляв інтерес до народної творчості. Радив при кожній нагоді поспілкуватись із старожилами, записувати пісні та легенди про минувшину. Пригадуються слова його вчителя, фундатора Берестечківського народного історичного музею О. Філіповича : “З Олекси буде велика людина”. Ці слова учителя стали пророчими. Як дорогу реліквію зберігаю книгу Олекси Ошуркевича: “Родина Косачів і волиняни” із дарчим підписом з нагоди наукової конференції до 70-річчя автора.

На час мого приходу на роботу в музей, Римма Данилівна Кашевська мала найбільший серед колег трудовий стаж – з 1950 року. Вона охоче ділилась своїми знаннями з молодими колегами. Мене найбільше вражало її хист до пошукової та збиральницької роботи, її уміння спілкуватись із старожилами. І вони, як загіпнотизовані, охоче віддавали у музей дорогі їм старожитні реліквії.

З особливою повагою я ставилась до Наталії Павлівни Федоренко. Це – людина енциклопедія. Вона прекрасно знала всі форми музейної роботи – як побудувати музейну експозицію, як гарно провести екскурсію, знала археологію і приймала участь у розкопках. Відповідала і за облік та збереження фондових експонатів (тоді відділу фондів з чисельними штатами не було). Наталія Павлівна уміла зберігати стародавні речі домашнього вжитку та одяг. Зокрема, влітку домоткані речі старанно витрушувала, просушувала на сонці і навіть прасувала. Було чому навчитись у Наталії Павлівни і під час спільних відряджень, проведення масових заходів. Завжди врівноважена, товариська, добра - такою мені запам’яталась ця жінка.

Значиму роль у підвищенні кваліфікації науковців музею відігравало стажування на базі провідних музеїв України. В 1964 році я стажувалась на базі Львівського історичного музею. Двотижневе стажування допомогло мені пізнати специфіку експозиційної та збиральницької роботи, обліку експонатів та інше.

Були часті відрядження, під час яких до призначених місць доводилось добиратись не тільки транспортом, а й долати пішки кілометри. У ці роки однією із експозиційно – масових форм роботи музею було формування виставок на різноманітну тематику і експонування їх у т.з. вагонах-музеях, що тижнями курсували по залізничних станціях Волині. Такі виставки охоче відвідували як школярі, так і дорослі.

60-ті роки характеризуються початком активізації краєзнавчого руху на Волині, фундаторами якого були відомі і шановані сьогодні люди:

• Григорій Гуртовий - смт.Торчин Луцького району
• Олексій Філіпович – м. Берестечко Горохівського району
• Анастасія Парфенюк – м. Ковель
• Анатолій Григоровський – с. Уховецьк Ковельського району
• Дмитро Остап’юк - м. Любешів
• Олексій Бренчук - с. Лобна Любешівського району.

Перелічені мною краєзнавці були частиною мого життя. Ми взаємно вчилися один в одного. Разом будували експозиції, я раділа їх успіхам, знахідкам. Вражала їх одержимість і відданість улюбленій справі. І все безкоштовно, на громадських засадах. Всі фундатори музейної справи достойно увійшли в історію краєзнавчого руху на Волині. Про багатьох із них – О. Філіповича, В. Усика, А. Григоровського, О. Бренчука, Н. Подолян, А. Парфенюк я написала публікації. Мій виступ “Григорій Гуртовий – учитель, краєзнавець, громадянин” був включений до програми республіканського семінару працівників музейних закладів у м. Кіровограді в 1998 році. На жаль, багатьох із них сьогодні немає серед нас. Та залишились їх добрі справи, гідні наслідування.

У другій половині 60-х років краєзнавчий рух на Волині набирає нових обертів. До 50-річчя Жовтневої революції були відкриті музеї: Ковельський і Володимир - Волинський “Народжені бурею” - історичні; Маневицький районний краєзнавчий, Лопатенський бойової партизанської Слави (Ківерцівського району), Хворостівський історії села (Любомльського району), Горохівський революційної і бойової Слави. Запам’яталась мені цікава і плідна робота над побудовою експозиції Ковельського історичного музею з Анастасією Костянтинівною Парфенюк, яка у 40-х роках працювала у музеї – садибі Лесі Українки с. Колодяжне і мала досвід краєзнавчої роботи. Працюючи вчителем, активно вела пошукову і збиральницьку роботу з історії Ковельщини. До цієї роботи долучила і сина Юрія, працівника Ковельського райкому партії. Їх квартира перетворилась у музей, де любовно, по тематиці, були розміщені експонати. Це були речі з етнографії, документи з історії міста Ковеля. Радіючи кожному зібраному експонату, Анастасія Костянтинівна ділилася своїми знахідками. З сумом пишу про те, що цей заклад проіснував недовго, і після смерті А. Парфенюк його експонати були перенесені до середньої школи №7, а згодом, під час ремонту школи їх затопило водою і більшість з них пропали. При відсутності такого музейного ентузіаста, якою була Анастасія Костянтинівна, непростимо загинули музейні цінності, що могли бути окрасою нинішнього історичного музею міста Ковеля.

Експозиції решти вище перелічених музеїв я будувала у співпраці з колегами: Тетяною Андрєєвою, Людмилою Туліною, Риммою Кашевською, Іваном Чернецьким. З теплотою і повагою згадую Петра Заклекту, тоді вчителя однієї із міських шкіл, а по сумісництву – громадського директора Володимир – Волинського музею “Народжені бурею”. Учень Григорія Гуртового, прекрасно знав музейну справу, уміло, кваліфіковано збирав експонати, проводив екскурсії по місту, володіючи знаннями з історії міста. На той час, коли будувалась експозиція музею, що розміщувалась у 3-х залах при міській бібліотеці, майже всі експонати були зібрані Петром особисто. Григорій Олександрович Гуртовий пишався своїм учнем і не один раз згадував про нього у своїх публікаціях.

Хворостівський музей історії села був першим сільським музеєм, створеним у 1968 році з ініціативи ентузіаста – краєзнавця, голови колгоспу “Дружба” (Любомльський район) Єфросинії Ксенофонтівни Матейчук. Безперечно, мене вражало, що при такій великій зайнятості колгоспними справами, голова колгоспу так уміло організовувала роботу по створенню музейного закладу при тракторному стані. І в недалекому майбутньому музеї з’явились і в інших сільських місцевостях: с. Мирне (Горохівського району), с. Лаврів (Луцького району).

Отже, мережа музейних закладів Волині щорічно розширювалась. Тому, з метою кращої координації роботи музеїв і музейних кімнат, в 1969 році створюється методичний відділ, який я очолила після переходу Івана Чернецького на більш оплачувану роботу. На мене лягало велике навантаження: створювались нові, водночас перебудовувались попередньо збудовані музейні експозиції, а працювати практично не було з ким. За кілька років у відділі змінилось до 10 чоловік. Не усіх влаштовували досить часті відрядження та невисока зарплатня. Даремні були мої зусилля навчити музейній справі недосвідчених колег. Серед них були досить перспективні, як Микола Черенюк, Ігор Кухарчук, Жанна Ткачук, Зіна Воронова, Василь Столярук. У ці важкі для мене роки, коли не було досвідчених методистів, допомагали колеги: Тетяна Андрєєва, Римма Кашевська, Наталія Федоренко, Людмила Туліна – завідуюча відділом природи. Робота з громадськими музеями активізувалась з приходом у відділ наприкінці 70-х років Олександра Вернидубова та Надії Чернець, в недалекому майбутньому – досвідчених, ерудованих методистів, з якими було легко і комфортно працювати впродовж довгих років. Мати таких працівників у відділі для мене було справжнім подарунком долі після кількарічної безперервної плинності кадрів. З приємністю згадую ці роки, адже у відділі панувала атмосфера взаємоповаги, взаємовиручки і відповідальності.

70-ті роки були “врожайними “ на подальше будівництво нових музейних закладів на громадських засадах:

- Лобненський музей партизанської слави, побудований на місці стоянки двічі Героя Радянського Союзу О. Ф. Федорова на хуторі Лобна Любешівського району;

- Любомльський та Рожищенський краєзнавчі;

- Олицький, Іваничівський і Кортеліський історичні;

- Клубочинський музей комсомольської слави (Ківерцівський район).

Фундатором Лобненського музею партизанської слави був Олексій Бренчук, який впродовж багатьох років невтомно і послідовно збирав матеріали про партизанське з’єднання О. Ф. Федорова. Працював в архівах, побував у багатьох партизанських месників вдома, в тому числі і у О. Ф. Федорова. Як згадував Олексій Іванович, досить люб’язно його зустрів Олексій Федоров і передав для майбутнього музею чимало партизанських реліквій. При написанні тематико-експозиційного плану музею, а потім у створенні експозиції, Олексій Іванович Бренчук був моїм наставником і помічником. Художнє оформлення музею здійснював директор музею Олексій Зарицький. До слова, Олексій Максимович неодноразово безкоштовно виготовляв ескізи меблів для музеїв, а саме для Устилузького, Лопатенського, Кортеліського. Неодмінно був присутній при побудові експозицій. Для мене Лобненський музей був великим випробуванням не тільки тому, що у Лобні безвиїздно працювала майже місяць, а й тому, що відчувала велику відповідальність перед колишніми партизанами. На партизанський зліт в лобну О. Ф. Федоров не приїхав через сімейні обставини. В пам’яті залишилися приємні спогади про теплу зустріч місцевих мешканців з колишніми партизанами, виступи на мітингу колишніх підривників Героїв Радянського Союзу Б. Калача і В. Павлова. Дуже хвилювалась, коли проводила таким поважним гостям першу екскурсію. Нововідкрита експозиція сподобалась гостям і вони щиро дякували нам, усім, хто був причетний до увічнення подвигу партизанських месників з’єднання О.Ф.Федорова у роки війни на цьому віддаленому маленькому куточку волинської землі. Кожен побудований мною музейний заклад є невеликою історією мого життя. Згадується історія побудови експозиції Олицького історичного музею в 1973 році на території колишнього замку польського магната Радзивілла. Цей музей був на особливому контролі Івана Васильовича Миткалика – тодішнього секретаря по ідеології Ківерцівського райкому партії. В ході роботи над монтажем експонатів, сюди приходили і дорослі, і діти. Приносили цікаві експонати, що по ходу роботи поповнювали експозиційні стенди. Особливо багато було старовинних монет та паперових грошей різних періодів і навіть американські долари. Місцевий краєзнавець Петро Лукич Жуковський зумів так налагодити пошукову роботу, що діти самі, а часом і їх батьки приносили стародавні речі, фото, документи в школу для майбутнього музею. Мені з цього приводу пригадується факт: зайшов у музей підліток, несміливо підійшов до мене і простягнув жменю монет. Це були,в основному, срібні монети польського періоду, а серед них – дві золоті монети царської чеканки. Звісно, хлопчина взяв монети без відома батьків, і я наказала віднести гроші додому, на що він заявив: “Нехай монети будуть в музеї. У нас вдома є ще багато таких”. Довелося монети особисто повернути батькам. Шкода, що у 80-х роках, після смерті громадського директора, невтомного краєзнавця, музей перестав функціонувати, маючи статус “народного музею”. Пропала значна кількість унікальних речей, в т.ч. безслідно зникли монети, що були окрасою нумізматичного розділу музею.

Майже така ж доля спіткала і музей історії Луцького антифашистського підпілля, що діяло на протязі 1941 -1944рр. Музей був відкритий до 35-ї річниці визволення м. Луцька від німецько-фашистських загарбників. Створення і діяльність цього музейного закладу в нашому місті – це результат багаторічної пошукової роботи працівника обласної контори державного банку Ганни Матвіївни Моторіної. Вона ж і познайомила мене з колишніми підпільниками: Віктором Унрау, Олександрою Білоконенко, Юлією Ямришко, Наталією Косяченко та родичами Паші Савельєвої – сестрою і племінницею. Це була дієва допомога при створенні майбутньої експозиції музею, що був розміщений в квартирі, де перед війною жила Паша Савельєва по закінченню Московського кредитно – економічного інституту і працювала в обласній конторі державного банку. Мене приємно вразили їхні спогади про те, що Паша швидко оволоділа українською мовою, вільно нею спілкувалася. Дуже любила читати твори Лесі Українки. Напам’ять читала вірш Лесі українки “Без надії сподіваюсь”. Запам’яталось мені урочисте відкриття музею в день святкування 35- річчя визволення міста. На відкритті музею був присутній Почесний громадянин м. Луцька – Г. Юдін, колишні підпільники. Моя екскурсія часто супроводжувалася розповідями – спогадами про діяльність підпілля. На відкритті був присутній і Борис Зюков – колишній в’язень Луцької тюрми, якого в 1943 році визволили луцькі підпільники, а згодом відправили в партизанський загін особливого призначення Д. М. Медвєдєва. З цим загоном тримали зв’язок луцькі підпільники. На згадку Борис Зюков подарував музею свою статтю про Пашу Савельєву “Без надежды надеюсь” . У другій половині 80-х років двадцятого століття експозиція музею історії Луцького антифашистського підпілля була демонтована. Змінилась і назва вулиці, що тривалий час носила ім’я Паші Савельєвої. Пишу про це з гіркотою в душі, бо діяльність Луцького антифашистського підпілля – історичний факт. І це мають знати і шанувати прийдешні покоління. Ще більше прикро, що зараз гуляють “легенди” – побрехеньки про Пашу Савельєву та її побратимів – підпільників. Такі “відкриття” новоявлених “істориків” плюндрують героїку краю в часи воєнного лихоліття. Експозицію Кортеліського історичного музею створювала разом з Олександром Вернидубовим. Було дуже складно, бо починали з нуля. До збиральницької і пошукової роботи залучили місцевих школярів. Допомогли місцеві краєзнавці Лідія Хуторна і Клара Кульбачинська – учителі місцевої середньої школи. Це були матеріали про партизанський загін під командуванням колишнього захисника Брестської фортеці Б. Михайловського. В ньому воювали жителі Кортеліс з перших днів війни. Чимало фото, документів, зібраних краєзнавцями та школярами Ратнівщини розповідали про масову участь місцевого населення в партизанському загоні ім. Ворошилова, що діяв на території сусідньої Білорусії. В роботі над тематико – експозиційним планом допоміг Владислав Андрійович Наконечний. З Брестського та Пінського архівів він привіз і передав нам досить цінні документи про план німецького командування про знищення с. Кортеліси – спалення села та розстріл населення під кодовою назвою “Трикутник”. Під час роботи над тематико-експозиційним планом, с. Кортеліси стали для мене тимчасовою домівкою: тут по свіжих експонатах, що повсякчас надходили, удосконалювала і доповнювала цей план майбутньої експозиції, спілкувалася з жителями села, що чудом врятувалися і зриміше вимальовувався образ майбутньої експозиції.

Спочатку новостворений музей, що був відкритий з нагоди 30-річчя Кортеліської трагедії розміщувався при сільському Будинку культури, а в недалекому майбутньому був переміщений окремий будинок і став складовою частиною Кортеліського меморіального комплексу, спорудженого до 40-річчя Кортеліської трагедії. Робота над побудовою нової експозиції Кортеліського історичного музею була складна і відповідальна. Контролювалась обкомом партії та обласним управлінням культури. Тому, крім мене і Олександра Вернидубова тут працювала велика група музейників: О. М. Зарицький, Т. П. Анрєєва, Л. Ф. Потапчук, Л. Г. Грицина. Велику допомогу музеєві надали і завідуючий партархівом КП України В.А.Наконечний, який передав для експонування копії документів і фото про відродження спаленого села “Кортеліси у післявоєнні роки”. Він же консультував Лідію Григорівну Грицину, яка мала провести екскурсію на відкритті музею для Володимимра Васильовича Щербицького. Художнє оформлення музею зробили київські художники.  Очікувалось, що Кортеліси після спорудження Меморіального комплексу стануть одним із пунктів туристичного маршруту, побільшає відвідувачів. Тому, на кожен розділ експозиції я написала лекцію – екскурсію. Пригадується, як емоційно, блискуче учні – екскурсоводи провели першу екскурсію для Миколи Олександровича Царенка – начальника обласного управління культури, що завітав до музею напередодні відкриття. Він щиро подякував школярам і побажав їм успіхів у краєзнавчій роботі.

За участь у спорудженні Кортеліського меморіального комплексу я була нагороджена Грамотою обкому КП України в числі інших працівників.

З великою повагою згадую Василя Корнелюка, який на деякий час очолив Кортеліський музей і для його популяризації зробив так багато. Про цей своєрідний музейний заклад з історії спаленого фашистами поліського села дізналася вся країна. Тому приїжджали сюди поклонитися загиблим жителям Кортеліс і дорослі, і діти.

Шкода, що так безглуздо обірвалося життя Василя Корнелюка. Будучи обраним депутатом Верховної Ради І-го скликання, він трагічно загинув в результаті автомобільної катастрофи. Він міг так багато зробити добрих справ своїм односельчанам.

І я, і Олександр Петрович завжди з теплотою і повагою згадували спільну співпрацю з відомим на Волині краєзнавцем – Василем Кмецинським при побудові експозиції Камінь – Каширського краєзнавчого музею. Унікальні експонати з історії міста, етнографічні речі з часів глибокої давнини, археологія, етнографія тощо – все це є окрасою музейної експозиції міста Каменя - Каширського. Спільно із О. Вернидубовим написали ряд кореспонденцій, що є даниною пам’яті про цю чудову людину.

Безперечно, все хороше завжди зберігається в душі, як моя спільна робота з Олександром Вернидубовим і Надією Чернець по створенню експозицій Клубочинського музею комсомольської Слави Ківерцівського району, Рожищенського районного краєзнавчого. Спільно перебудовували експозиції раду діючих музеїв: Лопатенського партизанської Слави, Іваничівського та Берестечківського історичних. Працювали злагоджено, без амбіцій в обстановці взаємовиручки, незважаючи на втому і перевантаження. Адже всі ці музеї перебудовувались одночасно у зв’язку з тим, що по трасі Клубочин – Лопатень у 1988 році проходила естафета пам’яті присвячена подвигу партизанів у Великій Вітчизняній війні.

Плідній і багатогранній роботі музейних громадських закладів допомагали різноманітні форми роботи, а саме: огляд кращих музеїв області, краєзнавчі семінари, на яких громадські директори обмінювались своїм досвідом роботи. На такі семінари запрошувались завідуючі методичними відділами музеїв з інших областей. На семінарах – практикумах краєзнавці вчилися обліку експонатів, проведенню різноманітних масових заходів. Щорічно проводилися огляди – конкурси громадських музейних закладів на республіканському рівні. Переможцями таких заходів були музеї: Торчинський історичний, Уховецький і Маневицький краєзнавчі,  Лопатенський і Лобненський партизанської Слави.  У своїй роботі завжди відчувала увагу і підтримку з боку обласного управління культури в особі М.О.Царенка. Запам’яталась його людяність, увага і водночас вимогливість.

Характерною особливістю тих років була турбота Міністерства культури України про підвищення фахового рівня працівників державних музеїв. Це найперше, стажування на базі кращих музеїв України, взаємоперевірка різних форм роботи музеїв, республіканські семінари і конференції. За час моєї роботи в Волинському краєзнавчому музеї у 1976 році пройшла стажування на базі Полтавського краєзнавчого музею. Цікавими для мене були лекції кваліфікованих фахівців про різні форми роботи громадських музеїв, про специфіку експозиційної роботи. Організовувались показові масові заходи та екскурсії. Корисним і повчальним для мене був обмін досвідом у роботі з громадськими музеями на заключній частині стажування. Темою свого виступу я обрала розповідь про краєзнавчий рух на Волині та його фундаторів. Ця тема зацікавила багатьох науковців, оскільки після мого виступу вони взяли адреси Григорія Гуртового, Олексія Бренчука та Анастасії Парфенюк.

Для мене дуже відповідальною була взаємоперевірка державних музеїв, бо відчувала велику відповідальність за викладення об’єктивної інформації про роботу музею. У 1981 році я разом із Тетяною Андреєвою та Лідією Грициною здійснили перевірку роботи Миколаївського краєзнавчого музею. В ході взаємоперевірки оглянули кілька громадських музеїв і одноголосно прийшли висновку, що наші музеї є цікавішими і краще оформленими.

Кожен із діючих музейних закладів Волині був мені близьким і рідним. Тому при кожній можливості чи то в екскурсійній або лекційній роботі я охоче розповідала про їх діяльність, про ентузіастів музейної справи на Волині. Цікаво було спілкуватися з учнівською молоддю, постійно брала участь у щорічних учнівських конференціях, де очолювала секції: “З попелу забуття”, “Свята спадщина”, “Нескорена Волинь”.

У 1982 році я очолила відділ історії радянського суспільства, а Олександр Петрович Вернидубов став завідуючим відділом методичної роботи. За короткий термін він став кваліфікованим методистом. Самостійно побудував музей Комсомольської Слави в с. Колодниця Ковельського району – про діяльність в роки війни молодіжного підпілля, очолюваного Федором Лаховським – сином відомого на Волині народного месника Семена Лукича Лаховського, який є ініціатором створення Маневицького районного краєзнавчого музею. За короткий термін Олександр Петрович Вернидубов оволодів досвідом експозиційної роботи. У ті роки і в майбутньому ні один із музейних закладів не обходився без його допомоги – кваліфікованого методиста. Пригадую чудову експозицію музею бойової слави при Ратнівській середній школі, де він використав матеріали багаторічних пошуків місцевих краєзнавців – Лідії Хуторної та Клари Кульбачинської. Тому була задоволена, що директор музею Олексій Зарицький зробив правильний вибір, призначивши Олександра Петровича завідуючим методичним відділом.

На час мого приходу у відділ новітньої історії радянського суспільства тут працювали і відповідали за розділи експозиції:

- Анатолій Огородній - “Жовтень і громадянська війна”, “Возз’єднання”,

- Леонід Потапчук - “Велика Вітчизняна війна на Волині”,

- Петро Троневич - “Післявоєнна відбудова народного господарства Волині”,

- Ольга Гриморович - “Промисловість Волині”,

- Людмила Остапчук  - “Сільське господарство Волині”,

- Тетяна Чирва  - “Медицина, освіта і культура Волинської області”.

Завершальну тему “Партійні з’їзди, пленуми, визначні дати тощо” було ввірено мені.

Перелічені мною науковці – висококваліфіковані працівники. Кожен із них прекрасно знав свою тему і в результаті було побудовано змістовну оновлену експозицію відділу історії радянського суспільства. А поки що велась посилена робота по створенню нової експозиції в іншому будинку, де у свій час розташовувалась лікувальна установа. Заступник директора з наукової роботи Тетяна Петрівна Андрєєва наполегливо, відповідально і кваліфіковано очолила цей перебудовний процес. На кожному порядку денному незмінно стояло одне: збір нових експонатів, робота над тематико – експозиційним планом. І в цьому напрямку бездоганно працювали науковці відділу.

На час підготовки до перебудови було моє місячне стажування на базі Московського інституту культури в кінці 1982 року. Це були і кваліфіковані лекції на краєзнавчу тематику, і огляд зразкових музейних закладів столиці, і обмін досвідом роботи. Після завершення курсів мені було запропоновано написати реферат на довільно обрану тему. Я обрала реферат “Підготовча робота по перебудові експозиції відділу історії радянського періоду Волинського краєзнавчого музею. Проблеми і завдання.”. Ця тема була для мене найбільш актуальною. На підсумковому занятті курсів моя робота була визнана однією із кращих. Незадовго перед роботою над монтажними листами з групою художників, що мали готувати ескізи майбутньої експозиції, побувала в ряді музеїв міст Києва, Дніпропетровська, Чернігова, Черкас, Тернополя. Після тривалої копіткої роботи над тематико – експозиційним планом і затвердження художніх ескізів 14-ти експозиційних залів науковці відділу приступили до оформлення експозиції. Все проходило поетапно – спочатку відділ природи, тоді – давньої історії. Тому відділ давньої історії радянського періоду опинився в край невигідній позиції і експозиційна зала набагато більша двох попередніх, а часу обмаль. Я вважала недоречними докори на свою адресу, що робота йде повільно. На моє щастя, я вірила працівникам відділу, знаючи їх добросовісність, компетентність. Цінувала уміння відстоювати свою позицію, а значить, і професіоналізм Людмили Остапчук, Ольги Гриморович, Тетяни Чирви. Петра Троневича   вважала науковцем – дослідником. У побудованому ним експозиційному розділі найперше прослідковується роль волинських трударів у нелегкий перебудовний період – як результат архівних досліджень науковця. Маючи художній смак, синхронно працював з художниками, а тому викладений матеріал сприймався дохідливо. З великою приємністю завжди згадую Леоніда Федоровича Потапчука. Випускник престижного Львівського університету, володів іноземними мовами - іспанською, польською. В роботі надто скромний, без зайвої помпезності робив свою справу. Леонід досконало знав тему: “Волинь у роки Великої Вітчизняної війни” і зробив набагато більше, ніж його попередники. До нього охоче йшли ветерани, як до близької і рідної людини, приносячи дорогі їм військові реліквії, що згодом поповнили новостворену експозицію. Охоче брав участь у переобладнанні ряду музеїв: Кортеліського історичного, Лопатенського і Лобненського партизанської Слави. Добре знав архівну справу. Потапчук був моїм консультантом при створенні ряду експозицій на військову тематику. Я дуже шкодувала, що через певні обставини Леонід Потапчук відійшов від наукової справи.

В ході роботи над експозицією я повсякчас користувалась підтримкою та дієвою допомогою Олександра Вернидубова. Мені була важлива його думка при виникненні труднощів чи проблем. Науковці враховували його пропозиції та побажання стосовно викладеного матеріалу на монтажних листах.

Робота по створенню нової експозиції відділу історії радянського суспільства була завершена вчасно, до 900-річчя м. Луцька (1985 р.) і отримала схвальну оцінку зі сторони Міністерства культури України. За змістовну роботу та вдало побудовану експозицію Волинський краєзнавчий музей отримав ІІ категорію, що означало збільшення штату працівників та збільшення заробітної плати. В цьому, безперечно, була велика заслуга Тетяни Петрівни Андрєєвої – заступника директора з наукової роботи. Впродовж кількох останніх років вона впевнено і наполегливо вела музей до досягнення цієї мети. В Міністерстві культури Тетяну Петрівну поважали і цінували за самовіддану любов до своєї справи. Після відкриття нової експозиції тодішній директор музею А. М. Кажан “укріпив” очолюваний мною відділ сучасної історії комуністом Михайлом Козаком, який до того успішно завалив роботу у відділі давньої історії, мотивуючи тим, що йому більше підходить відділ історії радянського суспільства. А. М. Кажан, як комуніст комуністові, зробив М. Козаку такий подарунок. Очевидно, йому був дорожчий партквиток, а не працівник із досвідом роботи. Отже, Михайло Леонідович зайняв донедавна мою посаду, заодно присвоївши моє авторство лекції – екскурсії по відділу історії радянського періоду, звісно не без згоди Кажана А. М. Рукопис лекції – екскурсії я показала Владиславу Андрійовичу Наконечному, який став новим директором музею незадовго після його відкриття. Владислав Андрійович уважно звірив рукопис із надрукованим текстом путівника по Волинському краєзнавчому музею і наказав М. Козаку повернути мені гонорар. Гроші я не взяла, очевидно, на той час вони були більш потрібні Михайлу Леонідовичу раз він зважився на такий непристойний вчинок.

Після такої перестановки я знову повернулась у відділ методичної роботи. На той час Олександру Петровичу приходилось нелегко, бо у відділі не було постійних кваліфікованих працівників і все доводилось робити самому. Наша із ним спільна робота розпочалась із підготовки до перебудови Лобненського музею партизанської Слави з’єднання О. Ф. Федорова до 45-річчя діяльності з’єднання на Волині. Паралельно велась робота по створенню Володимир – Волинського історичного музею, експозиція якого була приурочена до 1000-ліття міста. Докорінна перебудова Лобненського музею передбачала розширення експозиційних розділів по висвітленню всесторонньої діяльності з’єднання. Після тривалої роботи в архіві я приступила до написання тематико – експозиційного плану. Він був схвалений Владиславом Андрійовичем з групою художників по оформленню експозицій. Майже на три тижні ми виїхали в Лобну на монтаж експозиції. Над змістом експозиції я працювала спільно із компетентними О. Вернидубовим і В. Наконечним. Це була виснажлива робота, практично без перепочинку – спали як прийшлось, їли, що прийшлось.

Переоформлена експозиція музею була схвально сприйнята як почесними гостями, так і відвідувачами.

Мені ж запам’яталась, приміром, пригода, коли, після завершення роботи, вночі поверталась на ночівлю, та по дорозі провалилась в канаву. Вранці на відкритті музею я мала вести екскурсію для поважних гостей. Тому так і не вдалось поспати перед відповідальним заходом.

Над побудовою Володимир – Волинського історичного музею працювали в такому ж складі, а згодом підключилась і Тетяна Петрівна Андрєєва. Робота була складна і затяжна, бо період сучасності не був висвітлений у тематико – експозиційному плані. А взагалі план був недосконалим, тому я із Олександром Петровичем по ходу побудови експозиції працювали іще й над тематико – експозиційним планом і розміщенням експонатів на стендах. Незважаючи на колосальне навантаження і науковці, і художники працювали злагоджено. В готель повертались пізно, коли транспорт переставав ходити. В результаті Володимир – Волинський історичний музей відкрив свої двері для гостей і жителів древнього міста.

У другій половині 80-х років минулого століття активізувався процес переосмислення подій історії країни. Це були так звані “білі плями” історії, які потребували об’єктивного висвітлення у музейній експозиції.

Працювала в обласному державному архіві. Моя участь у чисельних учнівських краєзнавчих конференціях, де я вела секцію “З попелу забуття”, дала можливість пізнати глибше замовчувані радянською історіографією теми: “Сталінські репресії”, “Голодомор 30-х років”, “Діяльність УПА на теренах Волині”.

Запам’ятався мені зліт колишніх вояків УПА з нагоди відзначення 50-річчя формування УПА в жовтні 1942 року. З’їхались представники з різних країн світу. Обслуговувала під час зльоту групу з Канади. Під час щоденного спілкування з колишніми вояками УПА зібрала численні матеріали, які стали надбанням музейних експозицій та пересувної фотовиставки на задану тему.

У перші роки проголошення незалежності України йшла посилена робота по перебудові музеїв: Рожищенського і Любомльського краєзнавчих, Іваничівського і Берестечківського історичних, де об’єктивно висвітлювалась історія краю. Поряд з тим разом з Олександром Петровичем Вернидубовим створювали нові музейні заклади: Лаврівський історичний при середній школі, Ратнівський історичний при сільському Будинку культури.

Цікавою для мене була робота по створенню своєрідного музею Олени Левчанівської, росіянки за походженням, великої патріотки України по духу. Музей розміщувався при Линівській середній школі Локачинського району, де був колишній маєток сім’ї Олени Левчанівської. До роботи над організацією масового заходу на базі новоствореного музею долучилась і Лариса Василівна Гриб. Створення цього музею нам трьом запам’яталось надовго, коли під час чергової поїздки в с.Линів легкова машина перевернулась у кювет і ми ледь вибрались із машини, мало не ставши жертвами аварії. Цей день Олександр Петрович називає другим днем народження.

Нововолинськ був єдиним містом, де не було музейного закладу, хоча робота по створенню музею була започаткована з кінця 70-х років. У мене були архівні напрацювання з історії Нововолинська. І лише за роки Незалежності України в кінці 90-х років у м. Нововолинську було відкрито історичний музей. Ні один музейний заклад не було створено так спонтанно, як у м. Нововолинську. Коштів на відрядження не було, а міський відділ культури мені оплачував лише проїзд. Музей було сплановано відкрити до дня міста, а часу було обмаль. Проблема була іще й в тому, що за побудову музейної експозиції зголосився за рекомендацією В. А. Наконечного тоді уже безробітний М. Козак. Трохи розпочав і відмовився, а це означало марно затрачений час… Прийшлось демонтувати цих кілька оформлених ним стендів, оскільки експозиція була зроблена з випадкових експонатів, що не мали відношення до історичного минулого Нововолинська. Відповідальність за створення музею і його відкриття до дня міста особисто взяв на себе мер м. Нововолинська – Віктор Сапожніков. Його всебічна допомога сприяла плідній роботі всього колективу, що працював над побудовою музейної експозиції. Я була вдячна і Надії Наумівні Войтюк, яка виявила свої організаторські здібності і допомогла розібратись з великою кількістю експонатів і розподілити їх по темах. Вона спочатку працювала як громадський активіст, а після відкриття музею стала його директором. Робота йшла повільно, бо одночасно працювали над тематико – експозиційним планом і розміщенням експозиції на монтажні листи. Двічі на день - вранці та ввечері неодмінно приходив в музей Віктор Сапожніков, продивлявся виконану роботу. Кінцевим етапом цієї роботи було написання лекції-екскурсії, яку Надія Наумівна засвоїла бездоганно до відкриття музею.

З приходом на роботу у відділ методичної роботи Лариси Криштапюк, зменшилось перевантаження в роботі відділу. Лариса Федорівна дуже швидко освоїлась з роботою і в майбутньому стала надійним, кваліфікованим партнером у музейній справі. Приходив досвід, вдосконалювався професіоналізм в ході участі у створенні музейних закладів: музею історії Луцького державного університету і музейної кімнати козацької Слави при Берестечківській середній школі. У співпраці з Вернидубовим побудувала музей історії освіти на Волині, що згодом став переможцем огляду - конкурсу серед шкільних музейних закладів. В усі часи моєї роботи у Волинському краєзнавчому музеї, науковці і краєзнавці приділяли велику увагу вшануванню пам’яті славних земляків. Про Наталію Ужвій та Юзефа Крашевського розповідали Любомльський краєзнавчий та Торчинський історичний музеї. З кінця 80-х років діє в м. Устилуг музей Ігоря Стравинського, з кінця 90-х - Линівський меморіальний музей Олени Левчанівської. А незабаром в с. Затурці Локачинського району було започатковано створення музею В’ячеслава Липинського – Великого українця, поляка за національністю, українця по духу. Мене приємно вразили великий інтерес та шанування з боку як школярів, так і дорослого населення до постаті свого славного земляка. Свідченням цього є велика кількість унікальних експонатів, які представлено в експозиції новоствореного шкільного музею. Тоді мала надію, що ці унікальні речі, документи, праці вченого будуть зосереджені в меморіальному музеї-садибі В’ячеслава Липинського, а не розпорошені по окремих місцях.

Вивчення і дослідження маловідомих сторінок історії краю – основне завдання краєзнавців та науковців музею другої половини 80-х років минулого століття. Ця тема стала для мене близькою саме тоді, коли я знайомилась із дослідженням життєвого шляху нашого земляка, уродженця с. Човниці Ківерцівського району Михайла Пилиповича Кравчука, що було представлено на обласній краєзнавчій конференції. А придбана мною книга київського письменника Б. Сороки “Колимська теорема Михайла Кравчука” остаточно розвіяла міф про виключність і непорочність радянської системи. І по сьогоднішній день мене пронизує біль, коли згадую епізод з книги, коли кат – наглядач немилосердно шмагав нагайкою уже мертве тіло великого вченого – патріота. Жителі с. Човниця та місцева школа достойно вшановують пам’ять свого славетного земляка, вченого – математика зі світовим ім’ям Михайла Пилиповича Кравчука. Послідовно, на протязі багатьох років вів дослідження про славетного земляка учитель місцевої школи Степан Федорович Лукашук разом із своєю дружиною та донькою Лесею – учителями школи. Степан Федорович близько спілкувався із письменником Б. Сорокою – автором книги про Михайла Кравчука. Зібрані та класифіковані родиною матеріали стали основою нововідкритої музейної кімнати, а з 2001 року - нововідкритого музею славетного земляка при середній школі. Музей Михайла Пилиповича Кравчука я створювала з особливою відповідальністю і пошаною до цієї величної постаті. В ході роботи над експозицією моїм незмінним консультантом був Степан Федорович Лукашук. Сім’я Лукашуків пильно і ревниво стежила за оформленням експозиції. При роботі над новою експозицією я відкрила для себе нові сторінки біографії відомого світу математика: на всіх міжнародних симпозіумах М. П. Кравчук виступав рідною мовою. У далекому засланні працював над кресленнями, математичними розрахунками для виготовлення нової військової техніки у роки війни. Сьогодні Михайло Пилипович через роки повернувся у рідне село. Він у серцях і пам’яті вдячних односельчан. Свідченням такої любові і пошани є музей його імені та пам’ятник в центрі села поруч зі школою.

Сьогодні немає поруч С. Ф. Лукашука. Його таку почесну справу продовжують його внуки – екскурсоводи музею та донька Леся.

Музей М. П. Кравчука був завершальним у моїй роботі над побудовою нових експозицій.

Через призму пройдених літ все зриміше приймається зроблене на життєвому шляху. Але ще у ті далекі 70-ті роки, коли панувала насильницько – ленінська ідеологія, я досить скептично сприймала безмірне штампування ленінських музейних кімнат де завгодно і як завгодно: в коридорах, у тісних приміщеннях. З цього приводу пригадується один інцидент в 1979 році. Секретар по ідеології Ковельського райкому партії Роман Ємчик, який знав мене по роботі над експозицією місцевого історичного музею, запропонував зробити музей В. І. Леніна в с. Любитів. Тоді я запропонувала йому краще зосередитись на вивченні історії населених пунктів, що буде значно цікавіше. Така порада не сподобалась партійному ідеологу і він пообіцяв особисто поцікавитись моєю персоною. І, напевно, поцікавився, якби його самого не перевели на менш тепле місце, де ми знову зустрілись в Ковельській дитячій виправній колонії, де він був директором колонії, а я виступала тоді з лекцією на військово-патріотичну тематику. І запам’ятався мені не зніяковілий погляд колишнього ідеолога, а допитливі дитячі очі. Діти задавали багато запитань, були думки, не по-дитячому серйозні. Так хотілось вірити, що у них, скривджених долею, буде хороше майбутнє.

Дуже дратувало перенасичення експозиції ленінськими цитатами на всі випадки життя країни, так само, як і зображення вождя революції на численних плакатах, ленінських грамотах. Все це мені нагадувало парткабінет, а не експозицію. Категорично не погоджувалась з двомовністю експозицій у сільській місцевості. І ця двомовність, і обов’язкове ведення екскурсій для гостей  України – все це знецінювало національну мову. У ті роки зміст експозицій визначався не наявністю музейних цінностей, а розкриттям керівної ролі партії в усіх сферах нашого життя, а значить нанівець зводилось значення людського фактора у житті країни. І наслідки ленінської ідеології ми всі відчули в повсякденному житті. Так і хотілось процитувати слова В. Маяковського: ”Нам с тобою делать неча, пускай думают вожди”.

Давно я відійшла від музейних справ. В моїй душі залишились найтепліші спомини про дорогих моєму серцю краєзнавців та колег, з якими я спілкувалась і працювала впродовж багатьох років роботи в музеї. Олександр Петрович Вернидубов, який був для мене одночасно і колегою, і другом, із властивим для нього гумором, часто знімав напругу, особливо під час роботи в екстремальних ситуаціях. Пам’ятаю і ціную його допомогу мені і моїй родині.

Ціную працьовитість і відповідальність Лариси Федорівни Криштапюк. Вона - дочка моєї близької подруги, а тому завжди була і залишається для мене дорогою і близькою людиною.

Мої найтепліші спогади про відділ масової роботи. Нас завжди вабило хоч на хвилину зазирнути в кабінет масовиків, поділитись враженнями від проведеного заходу, або просто відвести душу, набратись позитивної енергії. Як зараз бачу приємну посмішку господині відділу Лариси Василівни Гриб. Завжди настроєну на робочу обстановку Лідію Григорівну Грицину, привітне обличчя Таліни Боймук – уважної, доброї, справжньої господині музею. Лідія Григорівна, як висококваліфікований екскурсовод не один раз представляла нововідкриті музейні експозиції у Кортелісах, Лобні, нововідкритому обласному краєзнавчому музеї. В 1985 році в Польщі Лідія Григорівна провела показову екскурсію по виготовленій мною фотовиставці “Луцьк сьогодні”. Запам’яталась мені і спільна робота з ветеранами війни, участь в роботі міської організації товариства “Знання”.Легко і комфортно було працювати з Ларисою Гриб. З охотою вона бралась за любу справу: чи то провести любий масовий захід у нововідкритих музеях: Павлівському історичному, музеї Олени Левчанівської в с. Линів Локачинського району. Була хорошим помічником при побудові музейної експозиції. Оптимістка, завжди з почуттям гумору. Ніколи не перекладала сімейні проблеми на чужі плечі. Завжди проста, щира у стосунках – такою мені запам’яталась Лариса Василівна Гриб.

З великою теплотою завжди згадую Тетяну Тищенко. Ця невелика на зріст жіночка, тендітна і ніжна у стосунках з оточуючими, випромінювала особливу теплоту. Сумлінна у роботі, доброзичлива у повсякденному житті, готова завжди прийти на допомогу – такою я і бачила, і запам’ятала Тетяну Тищенко. У моїх теплих спогадах залишились мої вчорашні колеги – Олександр Середюк, Наталія Пась, Петро Хомич. З приємністю згадую художників, з якими на протязі тривалого часу ми будували ряд експозицій: Івана Бобровника, Володимира Жупанюка, Віктора Шиманського, Івана Гаврилюка та ін.

Безперечно, мені імпонували високий професіоналізм та інтелект директора музею Силюка Анатолія Михайловича та його заступника з наукової роботи Ковальчук Євгенії Іванівни, завдяки чому Волинський краєзнавчий музей став авторитетною науково – освітньою установою в числі інших музейних закладів України.

Добрі згадки про незмінного вченого секретаря музею Миколу Васильовича Мігаса – інтелігентного, ерудованого і добросовісного працівника і просто порядну людину.

_____________________________

Волинський музей. Історія і сучасність. Науковий збірник. Випуск 5. Матеріали V Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 23-й річниці Незалежності України та 85-й річниці створення Волинського краєзнавчого музею, м. Луцьк, 16 травня 2014 року. Упоряд. А. Силюк. – Луцьк, 2014. – С. 124-133.