Головна » Статті » Волинський краєзнавчий музей
ПРО БРАТСЬКЕ ПОХОВАННЯ ТА ПАМ’ЯТНИК ПОЛЕГЛИМ В ПЕРІОД РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ВІЙНИ 1920 РОКУ У МІСТІ ЛУЦЬКУ.
Сергій ЛИС
(Луцьк)
ПРО БРАТСЬКЕ ПОХОВАННЯ
ТА ПАМ’ЯТНИК ПОЛЕГЛИМ В
ПЕРІОД
РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ ВІЙНИ
1920 РОКУ У МІСТІ ЛУЦЬКУ
На початку 1920 року Симон Петлюра зробив останню відчайдушну спробу порятувати незалежність Української Народної Республіки. 21 квітня 1920-го року було укладено Варшавсь­кий договір із відродженою Польською державою. За ним, Галичина та Західна Волинь мали відійти до Речі Посполитої, навзаєм Варшава визнавала незалежну УНР та, що найголовніше, мала спільно з українцями розпочати збройну боротьбу проти більшовицької Росії [8].
Спочатку польська армія та підрозділи УНР домоглися у цій боротьбі певних успіхів. 6 трав­ня навіть вдалося визволити Київ. Проте незабаром більшовики перекинули на Південно-Західний фронт великі сили і вже 5 червня перейшли у наступ. 12 червня Червона армія зайняла Київ і продовжила своє просування на території Волині. Особливо жорстоко під час цього наступу поводили себе кіннотники будьонівці, названі так за прізвищем свого командира. Навіть саме більшовицьке керівництво дуже неоднозначно ставилося до «батька Семена», як називали Будьонного його ж вояки, бо дехто з ідейних комуністів вважав, що цей командир, по суті, є бандитським отаманом, а не революціонером. Так, зокрема, в липні 1920 року політвідділ Першої кінної армії видав Семену Будьонному невтішну довідку про моральний стан довірених йому військ: «6-я дивизия. Коммунистов – 900… Политически почти все совершенно безграмотны. Военнопленных раздевают; изрубили 150 военнопленных, захваченных в Новоград-Волынске. Население Житомира и Бердычева сплошь ограблено» [12, 118]. Та особиста дружба з тодішнім представником Революційної Військової Ради республіки при Реввійськраді Південно-Західного фронту Йосипом Сталіним допомогла Будьонному не лише уникнути відповідальності за свої дії, а й у другій половині 1920-х років, після встановлення в Радянському Союзі одноосібної диктатури свого покровителя, стати заднім числом одним з «героїв революції».
Тим часом, опинившись перед загрозою будьонівського насильства, місцеве населення і відступаючі польсько-українські військові частини чинили впертий опір переважаючим силам ворога. Надзвичайно запеклі бої точилися на Рівненщині: Першій кінній армії Семена Будьонного довелося двічі брати Рівне і тричі – Дубно. Героїчною була оборона Тараканівського форту (з 16 по 20 липня 1920 року), де тисяча жовнірів 43 полку Війська Польського під командуванням майора В. Матчинського завдали величезних втрат трьом червоноармійським дивізіям.
Проте, маючи чисельну перевагу, більшовики продовжували наступати [1]. 3 серпня 1920 року 24-а стрілецька дивізія захопила і Луцьк. Тут створюється ревком на чолі з Моховим, повітовий комітет КП(б) України, секретарем якого став Гарб [6, 41]. Проте реальна влада належала прийшлим більшовицьким командирам – Семену Будьонному та Климу Ворошилову. Про останнього начальник особливого відділу Першої кінної тоді повідомив у ВЧК, що «в армии бандитизм не изживется до тех пор, пока существуют такие личности, как Ворошилов» [12, 120]. То ж не дивно, що, розлючені запеклим опором з боку польсько-українських частин, червоноармійці Першої кінної армії організували справжні погроми у «визволених» ними волинських містах. Свідчень цих безчинств залишилося багато. Зокрема, збереглися спогади письменника Ісаака Бабеля, який тоді служив у Першій кінній армії, про спаплюження п’яними солдатами історичних пам’яток у Берестечку. Особливо жорстоко розправлялися більшовики з тими, кого підозрювали у нелояльності до нової влади, – їх відправляли у новостворені концентраційні табори або карали на смерть [11, 12].
Не обминула ця жорстока доля і Луцьк. Більшовицький режим, запанувавши у місті, на­самперед взявся насаджувати свою ідеологію. Вже у своєму наказі №1 (зберігається у фондах Волинського краєзнавчого музею) він зобов’язав лучан надати представникам нової влади списки всіх своїх книг [3]. Мета такої акції: вилучення всієї літератури, що не відповідала догмам марксизму-ленінізму. Та книжками більшовики не обмежилися, вони забирали у населення також майно. Але найстрашнішими, звісно ж, були людські жертви.
Свого часу, збираючи спогади старожилів Луцька, я дізнався від них, що у 1920-х – 1940-х роках біля Луцького кафедрального Свято-Троїцького собору були поховані жертви більшовиків, убиті ними 1920 року. Так, Ірина Левчанівська розповідала, що її батьки, відомі громадські та культурні діячі Волині, сенаторка Польського сейму Олена Гродзінська-Левчанівська та Олександр Левчанівський, часто брали її з собою, коли йшли до луцької «Просвіти». Поки вони вирішували просвітянські справи, дівчинка разом з іншими дітьми гралася біля собору, неподалік від якого і розміщувався будинок «Просвіти». Діти добре запам’ятали велику прямокутну братську могилу та пам’ятник праворуч від брами, що веде на подвір’я храму [10].
Ірина Олександрівна не змогла пригадати весь напис на пам’ятнику (польською мовою), але добре запам’ятала слова: «Жертвам, які загинули від рук червоної дичини». Оте «червона дичина» смішило дітей, тому так і врізалося у пам’ять. Як не дивно, але у 1939–1941 роках могилу не зруйнували. Можливо, саме тому, що, як уже зазначалося, напис був зроблений польською мовою, яку представники нової влади не знали, а отже не дуже цими похованнями і цікавилися. Та після Другої світової війни зникли і пам’ятник, і плита на могилі [8].
А ось як згадує Мирослава Савицька, донька відомого діяча луцької «Просвіти» Михайла Савицького: «Під час великих свят запалювали вогні біля могил пантеону, що розміщувалися біля собору. Спалахував такий вогонь (його називали польською «зніч») і на братській могилі праворуч від храмової брами. Його виносили по сходинках, що залишилися до цього часу, і ставили біля пам’ятника» [10].
Зрештою, у фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається і кілька фотографій Луцького кафедрального Свято-Троїцького собору 1920-х – 1930-х років, на яких праворуч від вхідної брами можна побачити цю братську могилу, людей, які вшановували пам’ять загиблих [4]. А нещодавно мені пощастило віднайти для музею фотокопію, на якій повністю видно надмогильний пам’ятник. Щоправда, напис на ньому неможливо розібрати, але можна розгледіти рік його спорудження – 1928 [2]. Можливо, встановлений він був тодішньою владою з нагоди 10-ї річниці відновлення Польської держави.
Вочевидь, для того, аби точно встановити, чи справді хтось був похований у цій могилі і якщо так, то чи були це тільки українські та польські вояки, які захищали Луцьк влітку 1920 року, а чи також і мирні жителі, розстріляні червоноармійцями, треба провести кропітку пошукову роботу, головним чином в польсь­ких архівах [8]. Щоправда, наш видатний луцький краєзнавець і старожил міста Луцька Вальдемар П’ясецький повідомив мені, що на сторінках польських газет 1920-х – 1930-х років зустрічав згадки про дане поховання лише як про символічне. Встановлено було пам’ятний знак біля собору начебто тому, що саме тут було застрелено вояка, не знати, поляка чи українця, який тікав від червоноармійців у храм. Очевидно, він думав, що за стародавнім звичаєм його не посміють там убити… Хто знає, можливо, хоча б його останки все ж таки були поховані поблизу брами Свято-Троїцького собору. А може, дане поховання було й справді лише символічне.
Та в будь-якому разі на цьому місці можна було б встановити принаймні пам’ятну дошку на честь полеглих воїнів Війська Польського та армії УНР, які протистояли більшовицьким силам. Із відтворенням хоча б частини автентичного напису. Адже історичних пам’яток про часи Української революції на Волині у нас не так і багато. Це при тому, що саме з Волині походило багато видатних політиків і воєначальників УНР та Української держави. Наприклад, посол України в Австрії та ідеолог українського політичного консерватизму В’ячеслав Липинський, голова Ради Міністрів УНР Сергій Остапенко, наказний отаман армії УНР Олександр Осецький, бунтівний отаман, який зробив спробу силоміць усунути у 1919 році Симона Петлюру від влади, Володимир Оскілко та інші [9]. На Волині розпочиналося відродження боєздатних українських козацьких частин, синьо- і сірожупанників. У Луцьку до 1946 року на горищі Свято-Троїцького собору переховували й архів УНР [5].
Власне, волиняни складали основу армії УНР і 1920 року, коли вона разом з поляками з гаслом «За нашу і вашу свободу!» вела боротьбу проти більшовиків. І саме під Замостям український полковник Марко Безручко силами 6-ї дивізії армії УНР і деякими польськими підрозділами зупинили просування Першої кінної армії Семена Будьонного, не давши їй з’єднатися під Варшавою з армією Михайла Тухачевського. В результаті 20 серпня 1920 року змогло відбутися «чудо над Віслою», коли так звана Мозирська група Червоної армії, не отримавши допомоги від будьонівців, була розбита і відкинута від столиці Польщі далеко на схід. 13 вересня 1920 року польсько-українські війська знову зайняли Володимир-Волинський, а потім Луцьк, Рівне і всю Волинь [7, 489].
Але несподівано для Симона Петлюри, польська держава в односторонньому порядку уклала спочатку перемир’я (12 жовтня 1920 року), а потім і мирний договір (18 березня 1921 року) з радянською Росією, знехтувавши попередніми домовленостями з УНР. І в результаті, українські землі вкотре були поділені між західними і східними сусідами, без жодних урахувань інтересів самих українців.



Література
1. Волинський краєзнавчий музей. Інв. № ДМ. – 4201.
2. Волинський краєзнавчий музей. Інв. № ДМ. – 62340.
3. Волинський краєзнавчий музей. Інв. № КДФ. – 4182.
4. Волинський краєзнавчий музей. Інв. № ОМ. – 384, 393.
5. Державний архів Волинської області. Ф. Р. – 393 – Оп. 3.
6. Заболотний І. Червона Волинь. Нариси з історії революційного руху трудящих Волині 1917 – 1939 рр. / Заболотний І. – Луцьк : Волинське обласне видавництво, 1958. – 208 с.
7. Киричук М. Волинь – земля українська. На­вчальний посібник. / Киричук М. – Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2005. – 532 с.
8. Лис С. Братська могила біля собору / С. Лис // Волинь-нова, 2011. – № 106.
9. Лис С. Волинь в Українській революції / С. Лис // Волинь-нова, 2011. – № 8.
10. Лис С. Троянди чи виноград лежатимуть на могилі біля собору? / С. Лис // Віче, 1999. – № 4.
11. Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Волинська область. / Головна редколегія (голова – П. Т. Тронько та ін.); редколегія тому (голова – О. І. Курилюк, відповідальний секретар – М. М. Кучерепа та ін.) – Кн. 1. – Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2010. – 976 с.
12. Щелоков А. Опрокинутый портрет / А. Щелоков // Увлекательная филателия / А. Щелоков. – Москва : Эксмо, 2007. – 368 с.
______________________________________
Минуле і сучасне Волині та Полісся. Ратнівщина в історії України та Волині. Науковий збірник. Випуск 42. Матеріали XLII Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції, приуроченої 70-річчю Кортеліської трагедії 1942 року, смт. Ратне – с. Кортеліси, 20 вересня 2012 року. / Упоряд. А. Силюк, М. Михалевич. – Луцьк, 2012. – С. 238-240.
Категорія: Волинський краєзнавчий музей | Додав: volyn-museum (13.03.2013)
Переглядів: 456 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]