| Головна » Статті » Волинський краєзнавчий музей |
Документ 1524 року – найдавніше писемне джерело в колекції Волинського краєзнавчого музею
|
Олена БІРЮЛІНА (Луцьк)
Документ 1524 року – найдавніше писемне джерело в колекції Волинського краєзнавчого музею
В колекції Волинського краєзнавчого музею ще з-перед воєнного часу зберігається підбірка документальних джерел XVI-XVIII ст.ст. Після останньої грунтовної музейної переінвентаризації в середині 70-х рр. ХХ ст. вони без розподілу на паперові та пергаментні та без вичленення на тематичні колекції увійшли до тоді створених музейних інвентарних груп фондів: переважна кількість до групи "Книги, фото, документи” й частково до фонду „Історія релігії і атеїзму”. Така ситуація, з одного боку, пояснюється специфікою музейного комплектування: зберігання музейних предметів за матеріалами, з яких вони виготовлені, з іншого боку, втратою довоєнної облікової документації, яка могла б стати у нагоді під час формування нових фондових груп. Відсутність в музеї сталих фахівців-документознавців, знавців польської і латини також вплинуло на повноцінне освоєння цінних рукописних джерел.
За допомогою публікації[1] Юліана Нєча, завідувача відділу рукописів довоєнного Волинського музею при Волинському Товаристві приятелів наук в Луцьку із усієї документальної маси вдалося виділити більше сотні документів на папері, які можна впевнено віднести до єдиного колись архівного комплексу волинської шляхетської родини Єло-Малинських XVI-XIX ст.ст.
Згаданий архів (далі - Архів), який сотні літ до того переховувався в Новомалинському замку поблизу Острога, у 1918 р. перейшов у збірку Братства імені князів Острозьких в Острозі, а з 1935 р. певна його частина перейшла у власність Волинського музею[2]. У 30-40 рр. документи Архіву опрацьовувались поляком Юліаном Нєчем і українцем Анатолієм Дублянським. Перший з них не володів українською мовою і тому не акцентував на важливих україномовних документах Архіву, - обмежився дуже загальною характеристикою, другому, який, звісно, знав рідну мову, було поставлене завдання подокументно описати увесь архівний комплекс. Польськомовні анотації на окремих картках до деяких актів з Архіву, написаних рукою Анатолія Захаровича Дублянського, й досі зберігаються в музеї. Однак документ, про який піде мова далі, ніяк не зауважений нашими попередниками.
Існує певна проблема з віднесенням найдавнішого музейного документу 1524 р. саме до архіву Єло-Малинських. Справа в тому, що й решта матеріалів Архіву не мають конкретних позначок, які б свідчили про таку їх приналежність. Щоб ствердити віднесення того чи іншого документу до родинного Архіву його слід вивчити за змістом, з’ясувати шлюбні чи клієнтарні стосунки фігурантів актового матеріалу безпосередньо з родиною Єло-Малинських та між собою. Ось у випадку з документом 1524 р., який має пряме відношення до іншої волинської родини – Боговитиновичів, ствердна відповіть базується на шлюбних стосунках його представників з Єло-Малинськими. За нашим спостереженням збирання сімейного архіву активно провадив волинський хорунжий (1628) і белзький каштелян (1649) Данило Єло-Малинський, який одідичив Новомалин у 1619 р., після смерті безпотомного дядька Василя (Вацлава) Єло-Малинського. Матір’ю Данила, дружиною Матвія Єло-Малинського була Маруша-Тетяна Боговитинівна (Шумська), дочка Степана Івановича Боговитиновича. Очевидно, через посередництво Маруші Боговитинівни до Архіву потрапили документальні матеріали своєї родини, зокрема й ті, що мають стосунок до сімейних справ її троюрідної сестри Маруші Федорівни Боговитинівни та матері і вітчима останньої – Луції Лібішевської і Щасного Галенського[3]. Тут слід підкреслити, що перший чоловік Люції Лібішевської – Федір Войнич Боговитинович був сином одного із фігурантів документу 1524 р. Войни Боговитиновича. Тому закономірно вважати, що королівський лист перейшов до Архіву саме через родинні стосунки Боговитинів і Єло-Малинських.
Отже документ 1524 р. – це лист великого князя литовського і польського короля Сигізмунда I Старого (1506-1548), що засвідчено його підписом в кінці тексту. Спрямований він до членів великокнязівської ради Великого князівства Литовського і, якщо вірне наше припущення, особисто до великого гетьмана литовського Костянтина Івановича Острозького (1460-і –1530). Гіпотетичність останнього імені викликана відсутністю перших рядків документа, які мали б оголошувати про того, від чийого імені він видається і перші слова звертання до тих, кому він адресований. Власне, в збереженій частині імені адресата – "Иванович” – вбачається князь Острозький, якого називають найвпливовішим тогочасним державним і політичним діячем ВКЛ. На користь цього імені говорить і той факт, що посада гетьмана, як і земського підскарбія і маршалка, входила до вузького кола центрального керівництва панів-ради – на той час вищого виконавчо-розпорядчого і контролюючого органу державної влади у ВКЛ. Відомо також що за Гродненським привілеєм 1506 р. без згоди великокнязівської ради великий литовський князь не приймав жодної ухвали.
Богуш-Міхал Боговитинович (? - 1530), на прохання якого був написаний лист, походив чи то з білоруської, чи то з волинської родовитої шляхти гербу "Пелікан” (пізніше використовували герб "Корчак”). Володів маєтками на Підляшші, Берестейщині і Волині. Станом на 1528 р. вважався одним із найзаможніших землевласників у Литві, а серед волинського панства – найзаможнішим. Очевидно саме заможність, а ще родовитість, – його предки отримали привілеї на свої маєтки ще від великого литовського князя Вітовта, дозволили Богушу зайняти міцні позиції в державному житті Литви. З 1499 по 1503 р. служив дяком канцелярії ВКЛ, у 1504 р. став її писарем. У 1509 р. кілька місяців виконував обов’язки литовського земського підскарбія, а з 1520 р. обійняв цей уряд на постійно. В 1506 р. став троцьким городничим, а з 1510 р. він – маршалок господарський. Обіймав також уряди місцевого значення: був державцею перелайським у 1500-06 рр., жижморським у 1508-09 рр., довгайським у 1508-18 рр., каменецьким з 1518 р., слонімським з 1522 р. Передсмертний тестамент Б. Боговитинович склав 1529 р. у Слонімі (сьогодні на території Білорусі), в ньому просив поховати його у Києво-Печерському монастирі.[4]
Залишились свідчення і про дипломатичну діяльність цього Боговитиновича. Під час московсько-литовської війни 1512-1522 рр. неодноразово брав участь в литовських посольствах до Москви. Разом з канцлером Миколою Радивилом був учасником Віденського з’їзду 1515 р., яким передбачалось налагодити дружні стосунки між Священною Римською імперією, Польщею і ВКЛ[5]. У 1518 р. Богуша Боговитиновича обрали представником Литви до складу посольства видатного литовського і польського дипломата Еразма Цьолка до германського імператора на рейхстаг в Аусбург[6]. У 1520 р. Богуш на Віленському сеймі представляв Сигізмунда I[7].
Власне дипломатичні заслуги Богуша Боговитиновича красномовно відзначає великий князь в своєму листі: "он на росказанє нашо частокрот в поселства от нас єздит, а к тому теж зъ цноты своее то чинит, и на службах наших гдƀ потреба вказывает напротивку кождому неприятелю нашому бывает, николи статку и накладу своєго нелютуючи”.
В якості земського підскарбія, під яким згадується в документі 1524 р., Б.Боговитинович стояв на чолі державної установи ВКЛ – литовської скарбниці ("Скарбу”), яка знаходилась у Віленському замку. Вважається, що на час, який розглядається, підскарбій був тільки зберігачем скарбниці – сховища державних доходів, регалій, арсеналу, оригінальних привілеїв тощо. Видачу зі скарбниці підкарбій здійснював лише за усними побажаннями великого князя і панів-ради та за квитанціями великокнязівської канцелярії. Перетворення земського підскарбія у державного міністра економіки і фінансів почалося лише після смерті Богуша Боговитиновича, з приходом на цю посаду у 1531 р. Івана Горностая, особистого довіреного литовського господаря.
В листі король повідомив, що він задовільнив прохання земського підскарбія Богуша Боговитиновича про передачу опіки над литовською скарбницею братові Войні Боговитиновичу, за умов відсутності самого Богуша. Мотиви відсутності Б. Боговитиновича вказані в листі: якщо виїздить за межі держави в складі посольства, або якщо відбуває на військову службу "напротивку неприятелей наших”. Зазначена також можливість виїзду до своїх маєтків, слід думати, до тих, що розташовані були найдалі від литовської столиці – на Волині[8]. Ще одна причина відсутності підскарбія – коли б "к нам хотел ехати для потреб наших” – вказує на специфічні обставини персональної унії Великого князівства Литовського і Корони Польської, за якими володар цих держав, у даному випадку Сигізмунд I, за головний осідок мав не литовську столицю Вільно, а столицю Польщі Краків.
Передати тимчасові повноваження підскарбія Богуш вирішив одному зі своїх двох молодших братів – Войні-Яну (? – після 1545). Про нього писемні джерела повідомляють дуже скупо. У 1512 р. він – королівський дворянин[9]. За ревізією Кременецького замку 1545 р. Война разом з молодшим братом Іваном утримував замкові городні зі своїх сіл Шумськ, Пигас і Шумбар на Кременеччині[10]. Це останній рік, коли він згадується в документах.
З документу видно, що виконання свого рішення Сигізмунд I поклав на Костянтина Острозького: "ваша бы милость рачили о том видати и без бытности єго брату єго пану Войне рачили росказывати отправовати Скарбу" (де "рачити" – зволити, виявити волю; отправовати – сповняти обов’язки; стягувати податки, мита тощо). Чи виконав гетьман волю короля, чи може намір так і залишився наміром? Не менш цікаво дізнатися, чи взагалі в той час існувала практика тимчасової передачі в інші руки обов’язків державного службовця. В протилежному випадку документ 1524 р. стане доказом про декларацію такого явища.
Документ транслітерований із допомогою сучасного українського шрифту з додаванням відсутніх у ньому літер ω, ѣ, ѫ. Літера старої графіки ε передана сучасною "е”. Надрядкові літерні знаки спущені в рядок і позначені курсивом. Паєрки на позначення "і” та "й” передані курсивним "и”. Оскільки в оригінальному тексті літера "у” передана як "у” і "ɤ”, то останнє відмічено. Титла збережені і нерозкриті. Пошкоджені місця тексту позначені квадратними дужками, в яких подано наше розшифрування. Літерні позначення чисел розшифровані. Розбивка на абзаци, великі і малі літери, пунктуаційні знаки розставлені на розсуд автора.
Додаток
Дозвільний лист Сигізмунда I до Костянтина Івановича Острозького (?) та членів великокнязівської ради про задоволення прохання литовського земського підскарбія Богуша Боговитиновича про передачу опіки над литовською скарбницею його братові Войні Боговитиновичу.
– Краків. 1524 р., листопада 13
[…]* Ивановичу и ин[шим] всим паном радом н̃ши[м] Великого кн̃зства Литовского.
Мовил нам подскарби[й] [земс]кии, маршалок и писар наш, державца слонимскии и каменецкии пан Бгуш Бговитинович ω том, штож ωн на росказанє н̃шо частокрот в поселства ωт нас єздит, а к тому теж зъ цноты своее то чинит и на службах н̃ших, гдƀ потреба вказывает напротивкɤ кождому неприятелю н̃шомɤ бывает, николи статку и накладу своєго нелютуючи, и єстли быхмо коли в поселстве єго гдƀ послали, або ωн по своєи доброи воли хотел єхати на службɤ н̃шу, гдƀ бɤдет потреба вказывати напротивку неприятелеи н̃ших, або пак к нам хотел єхати длѫ потреб н̃ших бил намъ чолом, иж быхмо дозволили єму на своє мƀстцо ωставлѫти при Скарбе н̃шом брата своєго пана Воину Бговитиновича.
А про то, єстли быхмо єго мели гдƀ в поселстве послати, або ωн по своеи доброи воли хотел бы на службɤ н̃шу єхати, гдƀ бы потреба вказывала, або до нас гс̃дрѫ, а и до имƀнеи своихъ мы, длѫ єго и нам пилных а невмешканых служоб, которыи здавна нам чинит то вчинили, и дозволили єсмо єму на своє мƀстцо безъ бытности єго брата своєго пана Воину ωставлѫти при Скарбе н̃шом.
И ваша бы мл̃сть рачили ω том вƀдати и б[ез] бытности єго брату єго пану Воине рачили росказывати ωтправовати Скарбу н̃шого на потрƀбы н̃ши гс̃дрьскии и земъскии как сѫ вашои мл̃сти паном радам н̃шимь налепеи бɤд[е]ть видƀти.
Псан в Кр[а]ковƀ под лƀто бож. нарωж. 152[4] мс̃ца нояб. 13 ден индик. 3.
Sigismundus R[ex] N[ostrum] S[igillum] (?)
[На місці печаті залишки червоного воску овальної форми 3 х 3,5 (см)]
Копоть писарь
* Відсутній початок тексту.
На звороті кілька написів різними почерками: перший з 8 рядків; вигас на 75 %, читаються окремі слова – "…/ lyst krolewski / … p. Bo / howytynovy (?) … Skarbu /…bratu/…svego/ …/ 1524 …”; другий – "Fasciculy 29 ng / Litera D.D. / [Рядок закреслений] / Nrg 1 ng.”; третій – "… Bohowitinów”; четвертий – "39”; п’ятий – "1524 d.,13 9bris, indyktu 3”
Водяний знак: "Кабан” (або "Вепр”), довжиною 6 см, розміщений в центральній частині аркушу.
Розмір: 23 х 24 (см).
Збереження: папір з плямами; розірваний на згинах; сліди давньої некваліфікованої реставрації у вигляді склеювання на стиках.
Облікові позначення: Волинський краєзнавчий музей, інв. № КДФ-3695/КВ-19149. Старі облікові позначення: "К. № 760.”, "Арх. № 1”, "И. 2094”.
[1] Nieć J. Dział rękopisów w bibliotece Wołyńskiego T-wa przyjaciół nauk w Łucku // Arhejon. №8, 1936. [2] Архів Єло-Малинських зберігається у фондах трьох установ: Острозькому державному історико-культурному заповіднику, Волинському краєзнавчому музеї (далі - ВКМ), Державному архіві Волинської області (далі - ДАВО). [3] ДАВО. – Ф. 312. – Оп.1. – Спр. 9, 12; [4] В. Собчук. Боговитиновичі: генеалогія і маєтки / До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70 – річчя. – Т. I. – Львів, 2004. – С. 498-537.; Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 2 т. – 2-ге выд. – Т. I. – Мінск, 2005. – С. 275. [5] Вялікае княства Літоўскае.... – Т. I. – С. 404. [6] Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 2 т. – 2-ге выд. – Мінск, 2007. – Т. 2. – С. 727. [7] Вялікае княства Літоўскае... – Т. I. – С. 275. [8] Про маєтки Боговитиновичів і, зокрема, Б. Боговитиновича див.: В. Собчук. Боговитиновичі: генеалогія і маєтки ... – С. 498-537. [9] Там само. – С. 507.
[10] Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 року / Підготував В. Кравченко. – К., 2005. – С. 196-198.
_____________________________
Волинський музей: історія і сучасність: Науковий збірник: Вип. 4. – Луцьк, 2009. – С. 432-435.
|
|
|
|
|
| Переглядів: 1534 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |