Олександр Мельник,

директор ТНІМ ім. Г.О.Гуртового,

аспірант НУ «Острозька академія»

Микола Ковальський – член Центральної Ради з Волині

4 травня виповнилося 130 років від дня народження видатного громадсько-політичного і державного діяча, члена Української Центральної Ради, уродженця Луцького району Миколи Ковальського.

В історії України ХХ ст. виділяється когорта діячів, які незважаючи на особисті обставини, постійно докладали зусиль для досягнення вищої мети – відродження і розбудови самостійної Української держави. Великим патріотом і відданим працівником на цій ниві, за спогадами генерал-хорунжого армії УНР М.Садовського, був Микола Миколайович Ковальський.

Народився майбутній державний діяч 4 травня 1885 року у селі Баїв тоді Полонківської волості Луцького повіту (тепер Луцького району). Його батько Микола Григорович Ковальський уже більше року був священиком баївської Свято-Успенської церкви. Тут народилося двоє його синів Микола і Павло [1, арк. 15 зв.; 3, с. 95; 8, с. 7].

Про народження першого розповідає метрична книга з Державного архіву Волинської області. Охрещення його відбувалося більш як через місяць після народження – 13 червня, що засвідчили своєю присутністю працівник Київського центрального телеграфу, дворянин Платон Ковальський і дружина секретаря Варшавського митного округу Надія Соботович. Обряд хрещення проводив священик з Острозького повіту Феодот Малькович [1, арк. 15 зв. - 16]. Очевидно, якась гілка родини проживала на Острожчині, бо через певний час Ковальські з Баєва проживали вже в Острозі.

Саме тому середню освіту Микола Миколайович здобував у широко відомій в Україні Острозькій чоловічій гімназії. Тут же навчався і його брат. Талановитий юнак продовжив навчання на правничому факультеті університету Св. Володимира у Києві, який закінчив перед початком Першої світової війни [3, с. 95]. В студентські роки почав займатися громадсько-політичною діяльністю, став членом першої української політичної партії в Наддніпрянській Україні – Революційної української партії (РУП). Був він також членом таємної політичної української організації – Товариства українських поступовців (ТУП), очолюваного Михайлом Грушевським. Перед Першою світовою війною М.Ковальський став членом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і був обраний до складу Київської міської управи [7, с. 387; 8, с. 7].

На Всеукраїнському національному конгресі 17-21 квітня 1917 р. М. Ковальського обрали до Української Центральної Ради від просвітніх і громадських організацій Києва. Відтоді він керував відділенням контролю УЦР, був членом Комітету Української Центральної Ради. Протягом 1918 – 1920 років очолював Департамент державного контролю Директорії Української Народної Республіки [7, с. 387]. Певний час виконував завдання контролю фінансових справ армії Української Народної Республіки [8, с. 8].

Микола Ковальський брав активну участь в організації самостійного державного життя України. Його ім’я, як представника від УСДРП, неодноразово згадується в протоколах засідань Центральної Ради, її комітету під назвою Мала Рада. Так, на засіданні 23 червня 1917 року, коли було утворено Генеральний секретаріат (уряд УНР), Микола Миколайович відзначав, що це є дуже важливий факт, який змінює характер життя в Україні. 28 червня 1917 року від фракції українських соціал-демократів він був обраний до складу комісії, яка мала займатися виробленням проекту статуту автономії України. «В окремих виступах М.Ковальського на засіданнях Центральної Ради були ним висловлені принципові й послідовні оцінки та здійснювався аналіз сучасником і професіоналом-правником дуже складних суспільно-політичних процесів в Україні протягом буремного і доленосного 1917 р.» - писав про нього племінник, відомий український історик Микола Павлович Ковальський [3, с. 96 - 97].

Слід відзначити, що в партійній роботі, як і в державній, Микола Миколайович проводив чітку патріотичну лінію. Саме в такому дусі згадував про нього Ісак Мазепа – теж член УСДРП, в певний час прем’єр – міністр уряду Директорії УНР і автор книги спогадів «Україна в огні й бурі революції». Поряд з С.Петлюрою та В.Винниченком, у партії соціал-демократів М.Ковальський займав одну з провідних позицій [2; 5, с. 80]. У середині січня 1919-го, На VI- му з’їзді українських соціал-демократів Микола Миколайович був обраний до Центрального Комітету УСДРП. Разом із ним до складу Комітету увійшли: член ЦР від Петрограду Сергій Вікул; відомий історик, викладач Йосип Гермайзе; громадський діяч, журналіст, секретар ЦР Михайло Єреміїв [5, с. 80, 200]. Були тут також представники з Галичини (С. Вітик) та Буковини (О. Безпалко) [6, с. 261]. Центральний Комітет відтепер складався з 14 осіб.

На січневому з’їзді стався ще один характерний момент – гостра дискусія між прихильниками радянського устрою в Україні і партійцями, які стояли на незалежницьких позиціях. «Десять упертих делегатів», які дотримувались останньої позиції, створили свою окрему групу. Завдяки їм з’їзд відкинув комунофільство [6, с. 261]. Щодо того, чи входив до цієї групи Микола Ковальський, точних відомостей не має. Але знаючи його принципові антибільшовицькі настрої, можемо з певністю припустити, що серед десяти був і він.

З часу обрання до Центрального Комітету Микола Миколайович брав участь у багатьох нарадах. Так, 18 травня 1920 року у Вінниці відбувалась нарада, як пише І.Мазепа «у справі сучасного моменту», тобто становища в якому перебувала у той час УНР. М.Ковальський і М.Бухановський (теж член ЦК УСДРП), які спеціально на нараду прибули із Києва, дуже нарікали на більшовицький режим в Україні, вже тоді побачивши його антиукраїнську суть:

а). У внутрішньому управлінні, наголошували промовці, Україна цілком підпорядкована Москві. Всюди панує безоглядна централізація. Виборні ревкоми змінені призначеними, переважно з людей зайшлих, ворожих українській справі. Всі адміністративні апарати переповнені чужим, неукраїнським елементом. Також і червона армія в Україні щодо свого національного складу переважно неукраїнська;

б). Різко негативно оцінювали «кияни» соціально-економічну політику більшовиків. На їхню думку вона спрямована на те, щоб, як і перед цим, безоглядно вивозити з України її матеріальні ресурси. З цією метою були створені «комнезами» (комітети незаможних селян), які мали розколоти селянство і, спираючись на бідніші елементи, успішно витягувати хліб у «продукційного селянства» для Московщини;

в). М.Ковальський і М.Бухановський оповідали, що всупереч проголошенню більшовиками нової національної політики в Україні, фактично все залишилося по-старому. В урядових установах панувала російська мова. Підручники, газети, агітаційні видання друкувалися майже виключно російською.

Підсумовуючи, доповідачі пропонували боротися проти більшовизму усіма можливими методами. Разом з тим, наголошували, що союз з поляками не буде популярний в Україні. Але їх необхідно залучати до боротьби, стримуючи окупаційні тенденції. Для цього пропонувалося посилити представництво УСДРП в уряді, залишивши його за соціал-демократом Ісаком Мазепою. На таких позиціях М.Ковальський стояв навіть тоді, коли інші члени Центрального Комітету  погоджувались з відставкою. В цій ситуації він єдиний, хто «залишився при окремій думці» [5, с. 412 – 414, 419 – 420, 431].

Члени конференції УСДРП в Подeбрадах 1928 р. М.М.Ковальський сидить посередині

Слід відзначити, що в той час, у 1920 році, Україна перебувала у скрутному становищі. Кілька разів мінялися владні режими – до кінця квітня – початку травня був більшовицький режим, до початку червня – польський, а далі – знову більшовицький [4, с. 301-302]. Українські державні діячі, які тепер мало що реально вирішували, підлягали значній небезпеці. Кривава Че-Ка проводила боротьбу з так званою «контрреволюцією». Одним із тих, хто побував у їхніх лещатах був М.Ковальський. Тільки рішучість друзів дозволила уникнути найгіршого [10, с. 98 - 99].

Микола Ковальський намагався боротися за українську справу до кінця і емігрував аж у 1921 р., коли можливості для боротьби в цьому напрямі уже були втрачені. За кордоном опинився у польському місті Тарнов, де знаходився осередок уряду УНР в екзилі і ставка Головного отамана Симона Петлюри [3, с. 97]. Тут він проводив активну громадську роботу і був обраний до управи Товариства допомоги емігрантам з України та їх родичам. Не полишав також роботи в Українській соціал-демократичній партії, від якої входив до українського парламенту на чужині, що прийняв назву Рада Республіки [8, с. 8].

Того ж року у Варшаві був створений Український Центральний Комітет (УЦК) – організація для всебічної опіки над емігрантами з УНР [5, с. 487; 6, с. 387]. У статуті зазначалося, що Комітет є цілком аполітичною національно-громадською організацією, яка піклується задоволенням лише культурно-побутових потреб українських емігрантів, має завданням обстоювати юридичне становище емігрантів і сприяти економічному і духовному розвитку національних осередків українців у Польщі [9, с. 12].

У 1923 році Комітет організував у польській столиці перший з’їзд української політичної еміграції, на який прибуло чимало делегатів з усієї Польщі. На цьому з’їзді для керівництва справами була обрана головна управа УЦК, в яку увійшов М. Ковальський. Є відомості, що з грудня 1925 р. Микола Миколайович виконував обов’язки головуючого в УЦК [3, с. 97 - 99].

Усі зусилля він спрямував на захист прав українських емігрантів. Як згадував М.Садовський, «не було такої урочистості, на якій не був би присутнім Микола Миколович і на якій не промовляв би він чи не виступав з рефератом або доповіддю. Не було випадку, коли десь на периферії Польщі трапилось якесь нещастя з нашим емігрантом, щоб не поїхав туди Микола Ковальський рятувати чи заступитись за покривдженого. Ось тому він був таким знаним та любимим усіма» [7, с. 10-11].

Особовий склад УЦК в Польщі. М.М.Ковальський – в першому ряду посередині

До 1940 року він очолював Український Центральний Комітет. З початком німецького окупаційного режиму усі українські, як і польські та інші національні організації були ліквідовані. В тому числі ліквідували головну управу УЦК та всі його відділи і гуртки. Після цього Микола Миколайович працював у польському кооперативі «Сполем», де виконував обов’язки контролера. У Варшаві пережив час польського повстання проти німців у 1944 році [8, с. 10-11]. Налагодив і підтримував активну співпрацю з українським рухом Опору [7, с. 387]. Натомість пропозицію співпрацювати з окупаційною владою категорично відкинув, що коштувало йому життя. За непослух і відмову у налагодженні контактів, у вересні 1944 року М. Ковальського заарештували і відправили разом з дружиною спочатку в концтабір Штутгоф, біля Гданська, а в листопаді – у Дахау біля Мюнхена, де він і загинув 28 грудня 1944 року [3, с. 100].

Як бачимо, Микола Ковальський – це приклад ідейного та принципового українського патріота, в якого слова ніколи не розходилися з ділами. Він був справді невтомним працівником у справі відродження і розвитку самостійної Української держави. Постійно пам’ятав про своє походження з Волині, розглядаючи наш край органічною частиною незалежної України.

Джерела та література:

1. Державний архів Волинської області. – Ф.35. – Оп.9. – Спр.84.

2. Жуковський А. Українська соціал-демократична робітнича партія / Аркадій Жуковський // Довідник з історії України у 3-х томах. – Т.3/ [Електроний ресурс] Режим доступу: https://history.franko.lviv.ua/IIIu_3.htm.

3. Ковальський М. Вірний син України. До 55-річчя (1944 - 1999) трагічної загибелі діяча УНР і голови УЦК Миколи Ковальського (1885 - 1944) / Микола Павлович Ковальський // Український альманах. – Варшава, 1999. – С. 94 – 101.

4. Король В. Історія України: Навч. пос. / В.Ю.Король. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – 496 с.

5. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції (1917 - 1921) / І. Мазепа.–К.: Темпора, 2003.–608 с.

6. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття / Ісидор Нагаєвський. – К.: В-во «Український письменник», 1993. – 413 с.

7. Осташко Т. Ковальський Микола Миколайович / Т. С. Осташко // Енциклопедія історії України: У 8 т. / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. К.: Наук. думка, 2007. – Т. 4. – 2007. – С. 387.

8. Садовський М. Микола Ковальський (1885 - 1944). / Михайло Садовський. –  Нью-Йорк – Торонто, 1954. – 16 с.

9. Срібняк І. Культурно-освітня робота в армії УНР у 1921 – 1923 рр. / Ігор Срібняк // Додаток до «Вістей Комбатанта», Ч.2, 1997. – 16 с.

10. Чикаленко Л. Уривки зі спогадів з років 1919 – 1920 / Левко Чикаленко. – Нью-Йорк: В-во «Наша Батьківщина», 1963. – 168 с.