Головна » Статті » Рокинівський музей історії сільського господарства Волині-скансен
ПОКАРАННЯ у КОЗАКІВ

Олександр Середюк,
директор Музею історії сільського
господарства Волині-скансену,
доктор філософії

ПОКАРАННЯ у КОЗАКІВ

Запорізькі козаки як у виборі старшини і розподілі земель, так і в судах і покараннях керувалися не писаними законами, а стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом. Покарання і страти найбільше стосувалися кримінальних і майнових злочинів. Невелика чисельність запорізького товариства, його народний устрій і доступність кожного члена козацької громади до вищих чинів робили суд у Запоріжжі простим, швидким і справедливим [1]. Скривджений і кривдник усно викладали перед суддями суть справи, вислуховували їх усне рішення й відразу припиняли чвари й непорозуміння. Перед суддями всі були рівними − і простий, і знатний.

Зі злочинів цивільного судочинства найбільш розповсюдженими були справи щодо несправедливого розподілу грошей, несплаченого боргу, взаємних сварок, різноманітних збитків та спорів, перевищення визначеної в Січі норми продажу товарів.

Із кримінальних злочинів найважчим було вбивство товариша. Карали за побої, завдані один одному у тверезому чи нетверезому стані, крадіжку чи переховування крадених речей. Особливо суворо – за велику крадіжку; покаранням слугувала страта при двох свідках. Засуджували за зв’язок із особою протилежної статі, за содомський гріх; за кривду жінки, бо такий злочин «знеславленню усього Війська Запорізького служить»; за зухвалість щодо старших по званню; за крадіжку в мирних жителів, купців чи мандрівників коня, худоби, майна; за пияцтво під час походу [2].

Як зауважив Всеволод Коховський, суворість законів пояснювали трьома причинами: по-перше, на Січ приходили люди різної моралі; по-друге, військо жило без жінок і не зазнавало їх пом’якшуючого впливу; по-третє, козаки вели війну і підтримання порядку у війську потребувало постійної жорсткості [3].

Суддями у запорізьких козаків була вся військова старшина, а саме: кошовий отаман (вважався вищим суддею), суддя, писар, військовий осавул, довбиш, паланковий полковник і часом весь Кіш.

Покарання призначалися різні, залежно від характеру злочину, зокрема:

− прив’язування до гармати на площі за зневагу до начальства й особливо за грошовий борг. Винного тримали до того часу, поки він сам не заплатить або хтось інший не поручиться за нього;

− шмагання нагаями під шибеницею за злодійство й гайдамацтво; розграбування майна, товарів, харчів, за самовільне перевищення такси − встановленої у Січі норми продажу товарів;

− заслання до Сибіру ( в останній історичний час запорізького існування);

− дуель, коли виникали взаємні сварки.

Боронь Боже, козак вкраде якусь річ у товариша. Смерть чекала крадія. Проте траплялися винятки. Якщо по дорозі до страти стрічалася дівчина, яка виявляла згоду взяти цього козака за чоловіка, його відпускали на всі чотири сторони, але з умовою щоб його ноги на Січі не було!

Не приведи, Господи, козакові вбити козака. Це вважалося не лише ганьбою, а й тавром на всю Січ. Братовбивство каралося якнайсуворіше. Вбитого козака клали в труну, опускали в могилу, а зверху кидали живого вбивцю і засипали землею… Це було давнє звичаєве право. Але діяло воно бездоганно для всіх – і старих, і молодих. Перекази твердять, що за всю історію Січі таких випадків було не більше десяти.

Пізніше цей звичай покарання трохи послабшав, став гуманнішим. Однак із фізичного він перейшов на духовно-психологічний. Покарання полягало в тому, що злочинця на певний час приковували до тіла вбитого або його труни. Як засвідчують сучасники, це був також дуже дієвий метод покарання!

Убивця залишався прикутим до труни інколи протягом кількох діб. Часто він супроводжував свою жертву до церкви, а потім на кладовище, де йому доводилося вислуховувати не тільки плач і погрози родичів загубленої ним людини, а прокльони усіх співчуваючих їм жителів села чи містечка. У зачиненому храмі злочинець був змушений провести цілу ніч наодинці з жертвою, спокутуючи свою страшну провину. Досить часто, щоб не втік, його міцно зв’язували і клали під ношами, на яких знаходилась труна. Мало хто з убивць міг витримати таке покарання і не втратити свідомість [4].

В різні часи до появи в Січі жіночої особи ставилися не однаково. Неборака, який відважувався привести красуню, ловили, глумилися над ним, а потім ставили обом випробування. І таке, що воно їм запам’ятовувалося на все життя. Спійманого козака і красуню садовили в лантух. А до гурту їм запихали кішку. Лантуха зв’язували і кидали в Дніпро. Звичайно, громада знала, що в козака є завжди при собі ніж, і він неодмінно випливе на берег і врятує дівчину. Однак за лічені хвилини кішка їх так «розмалює» пазурами, що не один місяць по тому обоє будуть «зализувати» сліди. І кожен січовик потім знатиме: ось козак, який порушив правила, а в селі люди бачитимуть: ця дівчина на Січ ходила…

Якщо козак скривдив дівчину (навіть татарку чи туркеню), то кошовий Іван Сірко піддавав січовика, без огляду на його минулі заслуги, смертній карі. Це говорить про високий рівень моральності і духовності українських козаків. Де ще, в якій країні в епоху середньовіччя вимогливість щодо гуманного ставлення до переможених та слабких сягала таких висот?!

Відомий історик, етнограф та публіцист А.О. Скальковський (1808-1898рр.) один із перших опрацював архівні матеріали з історії Січі і, по суті, врятував від повного зникнення неоціненні документи – свідчення колишніх запорожців. Ось як він зображує «ганебний стовп».

Цей стовп стояв біля самої дзвіниці, при Січовій Покровській церкві. Покарання біля нього в присутності всього війська вважалося найбільшим соромом для козака. Приклад такої кари: 1758 року 11 червня «козак Герасим Рятий за побої, спричинені при пиятиці, покараний біля стовпа киями і там помер» [5].

Забивання киями біля ганебного стовпа було найпопулярнішою стратою. Дмитро Яворницький, посилаючись на сучасників, описує [6]:

«Ганебний стовп стояв на січовій площі біля дзвіниці. Біля нього завжди лежала в’язка сухих дубових палиць з голівками на кінцях, званих киями. Козака, якого спіймали на злодійстві, приводили туди і прив’язували на три доби, а часом і більше, поки не сплатить грошей за вкрадену річ. Протягом того часу повз злочинця проходять товариші. Одні мовчки дивляться на прив’язаного. Інші, напившись, б’ють і лають його, треті пропонують йому грошей. Четверті, прихопивши з собою горілки й калачів, поять і годують його. І хоча злочинцеві не хочеться їсти і пити, він усе−таки мусить це робити.

− Пий, скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, то будемо тебе бити! − кричали козаки. Але коли злочинець вип’є, то козаки кажуть до нього:

− Тепер же, брате, дай−но ми тебе трохи поб’ємо.

Даремно було злочинцеві благати про помилування. На всі його прохання січовики вперто відповідали:

− За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, що нам треба тебе побити.

Після цього відходили. За ними з’являлися інші. Бувало, що за одну добу злочинця могли убити. А траплялося, що він сидів і п’ять діб підряд, на розгляд суддів».

Крім ганебного стовпа козаки використовували шибеницю. Вона мала вигляд двох стовпів з поперечкою угорі і мотузяним сильцем на перекладині. Щоб виконати страту, злочинця садовили верхом на коня, підводили під шибеницю, накидали на шию петлю і швидко відганяли коня. Переказували, що від шибениці, за козацьким звичаєм, можна було врятуватися, якщо дівчина виявляла бажання вийти заміж за того нещасного.

Для виконання страт не існувало ката [7]. Злочинця страчував інший покараний, теж засуджений до смерті. Якщо на той час був лише один злочинець, його залишали у в’язниці до появи другого.

Смертна кара. Указ кошового (він же – головний суддя та верховний начальник війська) і його вироки виконувалися в Коші без апеляцій до гетьмана. Наприклад, вирок від17 листопада 1747 року гласить: 1) Козак Іван Покотило у 1744р. при Січі повішений; 2) Козак Сухий за крадійство киями до смерті в Самарі 1746 року забитий [8].

Варті уваги цікаві спостереження французького історика Ж.-Б. Шерера, який з точки зору гостя описав покарання у козаків.

«В запорізьких козаків курені завжди стоять відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з’їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого немає вдома. Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з’їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені.

З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов’язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив’язати свою знахідку до високого стовпа і лишити її там протягом трьох днів. Після того, якщо власник не знайшовся, він може вважати її своєю. Та якщо забере річ, не виставивши її на огляд, і це відкриється, тоді його самого прив’язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть біля нього чимало київ. Кожен, хто проходить повз прив’язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками» [9].

Отже, з наведених прикладів можна зробити висновок: закон на Січі творили самі козаки. Вони приходили на Січ і приносили з собою власне розуміння правових традицій, що ґрунтувалися на переказах батьків та дідів. Головні принципи права приймалися більшістю, жорстко охоронялися й, залишаючись такими, передавалися наступним поколінням запорожців. «Живучість же фундаментальних норм давньоукраїнського права, – зазначає Лариса Кужинська [10], – є закономірністю». Навіть увійшовши до складу Литовської держави, на Україні дотримувалися принципів: «Старини – не рухати, новини – не вводити». Норми українського звичаєвого права увійшли до Литовського Статуту 1529 року. Таким чином, правонаступність давніх звичаєвих норм – це закономірний процес, що обумовлювався обставинами життя на Запорозькій Січі.

Крім того, козацьке звичаєве право заклало міцний фундамент для створення Конституції 1710 року гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом. Вона закріплювала суверенітет української козацької держави та її демократичний лад, оснований на особистих правах людини і народовладді. І з’явилася вона майже на сто років раніше, ніж конституція у США [11] та інших європейських країн. А якщо точніше, то Конституція США була схвалена у 1787 р., Польська національна Конституція – 1791р., Коституція Франції – 1791 р. [12]

«Через терни до зірок» Сини Неба за велінням Творця прокладали шлях до демократії і самоутвердження. Хоча й досі не всі демократичні ініціативи вдалося реалізувати, не всі починання дійшли до свого логічного завершення.

Література
1. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. – В 3т. – Львів, 1990. – Т.1. - С. 149.
2. Яворницький Д. Вказ. праця. – С. 150.
3. Коховский В. Опыт изучения войн Богдана Хмельницкого. – СПб, 1862. – С.117.
4. Горобець В., Чухліб. Незнайома КЛІО. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба. – К., 2004. – С. 278-279.
5. Скальковський А. Історія нової Січі або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994. – С. 131.
6. Яворницький Д. Вказ. праця. – С. 151.
7. Там же.
8. Скальковський А. Вказ. праця. – С. 134.
9. Шерера Ж.-Б. Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців. –К., 1994. – С. 68.
10. Кужинська Л. Давньоукраїнський звичай – джерело прав української козацької держави середини XVII ст. – Українська козацька держава: витоки та шляхи українського розвитку. – Вип. 7. – К.: Інститут Історії України НАН, 2004. – С. 139.
11. Кононенко П. П. «Свою Україну любіть...». – К., 1996. – С. 25.
12. Полищук Н. Основные идеи государственно-политического устройства в Конституции Пилипа Орлика. – Политология: Уч. Пособие. – Харьков, 2001. – С. 129.

Категорія: Рокинівський музей історії сільського господарства Волині-скансен | Додав: volyn-museum (15.10.2020)
Переглядів: 29 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]