Майже у всіх країнах світу весілля вважається одним з найвеличніших і урочистіших свят. І не тільки для родин, які одружують свої чада, а й для цілого села, округу. До нього готуються заздалегідь. І проходить воно в декілька етапів.

Як саме проводять весілля на Волинському Поліссі, ми постараємося лаконічно і стисло, але не випускаючи головних елементів висвітлити у цій статті. Адже на базі експозиції просто неба «Козацький зимівник» Музею історії сільського господарства Волині-скансен, уже декілька разів науковці організовували та проводили інтерактивні весільні обряди. Знято декілька відео-фільмів.

До цього часу вважається, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їх рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, піснями і діями, як це робити у старину. Це була своєрідна весільна магія, первісний зміст їх походить ще з язичницьких часів.

На думку багатьох вчених, слово весілля походить від назви сонячного свята «веселія», яке відзначалося у кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами. Святкуючи весняне пробудження і запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім’ї, продовження роду. Отже, переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння. І лише після впровадження християнства, перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, а врожай зібраний.

У весільному ритуалі українців одвічно були присутні атрибути і символи, що присвячувались сонячним Богам. Це – коровай, символ Сонця, весільні свічки, віночки, гільце тощо. Звичай саджання молодих на вивернутий кожух, весільне багаття перед входом молодої у двір молодого на сватанні, причащання медом, розбивання горщика на льоту, зав’язування рук молодими і ставання на рушник тощо.

Жертвам Богам – покровителям шлюбу, були обряди різання короваю, підстригання волосся молодої, підкидання віночка за голову, обтанцьовування дружок тощо. А давні весільні пісні – своєрідні молитви, зверненні до Богів. Пізніше до слав-молитов на честь шлюбних Богів додавалися цілком земні мотиви побажання молодим щастя.

Дуже довго в Україні переважали традиції народної весільної обрядовості. Церковне вінчання стало обов’язковим лише в Х1Х столітті. Причому, часто під час вінчання, деякі священики, зокрема московського патріархату, принижують молодих, називаючи їх «рабами божими». Як можна двох ангельських створіння, яких Бог створив «по образу своєму і подобію», називати «рабами», ставлячи їм клеймо на все їх подальше спільне життя? Адже відомо, що слово є зброя. Як корабель назвеш, так і він попливе у своє житейське русло.

Обряди українського народного весілля поділяються на ТРИ періоди: передвесільний, саме весілля, післявесільний. Перед весіллям, як правило відбувається сватання, оглядини, заручини, або змовини.

СВАТАННЯ. Як правило, посли від нареченого (старости) приходять до хати дівчини і просять батьків молодої видати дочку заміж. Їх, як почесних гостей садять на почесне місце у хаті – Покуті, на куту з’єднання двох стін, під образами. Якщо дівчина і батьки погоджуються на шлюб, то дівчина подає рушники, старости обмінюються хлібом, випивають могорич і домовляються про деталі весілля.

Траплялися випадки, коли хлопець був сором’язливим і не наважувався послати старостів на сватання. Тоді ініціативу брала на себе дівчина, яка була більш сміливіша і рішучіша. Вона брала із собою дружку, рушника і хліб та приходила до батьків свого судженого в хату і казала:

– Мамо і тато! Оце я буду вашою невісткою! Ви не проти? Ми так вирішили, – рішуче казала вона.

– Та, ні, не проти, – зніяковіло відповідали батьки. – Прошу проходьте. Сідайте, дорогі гості та будемо домовлятися, як далі бути.

Відмовити у такому разі, означало накликати на хату і родину біду. Дівчина могла і «півня» пустити, і прокляття нагнати і ще якогось лиха напустити. Такий, хоч рідкісний, але бувалий випадок, свідчив про те, що у наших дівчат тече кров українських амазонок (дівчина до якої не можна доторкнутись).

А через кілька днів після сватання батьки дівчини йшли до хати молодого, щоб оглянути його господарства і довідатись, в які руки віддають свою дочку. Цей традиційний звичай називався – ОГЛЯДИНИ. На них призначали час і заручини.

Ми не будемо у цій статті детально зупинятися на всіх процесах весільної обрядовості, хоч вони надзвичайно цікаві і дотепні у кожному регіоні. Ми більш детально зупинимось на іншій сакральній темі поліського весілля, де мені самому довелося не тільки бути присутнім, а й брати безпосередню участь.

Після закінчені весільного обіду, розплітання молодої і покриття голови хусткою, що символізує перехід її до жіночої громади, обтанцьовування своїх дружок під сумну пісню «Більш не підеш ти за дружку…», відбувається ритуальний триразовий обхід діжі, застелений рушником із хлібом-сіллю. Мати виводить коней з двору, благословляє дочку, дає їй хліб і курку та придане. З нею їде сестра, або дружка, яка потайки везе сорочку, очіпок, ложки, тарілки.

Перед двором молодого весільний поїзд переводять через священний вогонь, а також переливають його водою. За висновками відомої київської дослідниці минувшини, професора Національного університету імені Т.Шевченка Галини Лозко, ці звичаї – данина найдавнішій магії, що символізує очищення вогнем і водою.

У хаті молодих зустрічає мати у вивернутому кожусі. Після цілої низки церемоній молодих готують до шлюбної ночі. Цей ритуал називають комори. Мати з кумою (хрещонкою), заводять молоду до окремої кімнати, куди запрошують батьків молодого і його самого. Більш нікого. І починають роздягати молоду до наготи. Такий ритуал я пережив понад 40 років тому, коли  одружувався на поліській мавці з Шацьких озер. Цей ритуал також показав у своєму фільмі Сергій Паражанова «Тіні забутих предків», який відомий кінорежисер також зафіксував на гуцульщині.

Молода стоїть перед батьками і нареченим у всій своїй ангельській красі. Душа і тіло її пашить здоров’ям і силою, до зачаття, продовження роду людського. «Кров з молоком» стукає у скроні молодого. Молодій одягають чисту білу сорочку. Застеляють білою простинею шлюбне ложе і залишають тепер уже у двох.

Старший боярин, сторожує біля комори, де сплять молоді. Вранці свашки, або одружені чоловіки,  оглядають сорочку чи постіль. Якщо дівчина виявилася чесною, то веселощам не було меж ще декілька днів. Матері надсилають подарунки і вістку про щасливий кінець шлюбної ночі, дякували за дочку. Про цю подію дізнавалося все село. Червону хустку піднімали високо на жердину і несли із почетом по селі, співаючи пісні і танцюючи по дорозі. Про такий ритуал описано у художніх полотнах ще у Х1Х столітті. Зокрема, Микола Пимоненко у 1891 році створив художній шедевр картини «Весілля в Київській губернії», яка зберігається у Національному художньому музею, що на вулиці М.Грушевського в м.Києві. Прості люди не знали, як називається такий звичай, але ретельно сповідували стародавній звичай ТЕЛЕГЕНЕЗУ. Бо дуже добре знали, що переший чоловік, який покриє дівчину і зробить її жінкою, то саме він закладе весь генотип майбутніх дітей.

Цікаву інформацію надала старожителька із села Сошичне Камінь-Каширського району, що на Волині, багатолітня господиня весіль Ганна Павлівна Лошик.

– Урочистим ритуалом було вбирати молоду, – розповідає вона. – Нареченій одягали біле плаття. На голову – велян. Це вінок у вигляді корони з кольоровими бумажними стружками, лентами.  Після ленти  чіпляли фату.

– Постіль стелила, так звана, «закісниця» (молодиця). Вона приносила і курку, яку передала мати молодої. Курку клала під піч, щоб на ранок ту курку могли зловити і зарубати на сніданок молодим.

На другий день обтанцьовували. Наречена стоїть по середині, а хлопці стоять в колі. Хто хоче танцювати з молодою, той кидає у фартушок гроші. А в кінці танцює молодий під спів молоді:

«Молодий молоду,
Покотив на моду.
Уставай молода,
Бо холодна вода!»

І такими сороміцькими піснями ще довго продовжувалося весілля.

– Чи багато пили тоді на весіллі? – запитую у Ганни Павлівни.

– За ціле весілля випивали по 100 грамів горілки. Тобто, ТРИ літри на все весілля, коли було 30 чоловік. А коли запрошували до 50 душ, то це уже був «богатир».

– А нині на одного чоловіка готують ОДНУ ЛІТРУ горілки. Тобто, зараз не менше 200 чоловік на весіллі, а це 200 літрів оковитої! Ставиться шалаш – 33 п/м довжиною на три рядки. Коли 300 чоловік гуляє, то запрошують біля 50 кухарок.

– А навіщо так багато?- запитую господиню, яка понад 100 весіль обслужила, як шеф-кухар.

– Так роботи скільки при цьому, – сміючись розповідає вона. – Б’ють бика на 300 кілограм, свиней дві голови по 150 кг, курей, гусей, качок. Хто чим припасся на таке торжество. Готуємо 38 страв!

Таким чином, їсти-пити вистачає на декілька днів і для гостей, і для «запорожців» та обдаровувати короваями і тортами всіх родичів і гостей.

Але головне, всі бажали молодим здоров’я і щастя. Та невгасимої любові. Бо від любові народжується все прекрасне на Землі!

Використана література:
1.Лозко Г. Українське народознавство.- Харків, 2005р.
2.Здоровега Н.І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні.- К.,1974.
3. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. –К.,1995.
4. Лозинський Й.І. Українське весілля. –К.,1992.

P.S. Всім, хто побажає відсвяткувати своє весілля за народними і традиційними обрядодійствами, науковці Волинського Музею-скансена, організують і проведуть у стародавніх оселях експозиції просто неба «Козацький зимівник», що в селищі Рокині Луцького району. А це лише за 12 км. від м.Луцька.

Тел. для довідок: 0992291525, 0503788524.

Олександр Середюк,
директор музею-скансен,
доктор філософії,
письменник і етнограф,
член Національної спілки краєзнавців України

Світлини весільно інтерактивного обрядодійства в музеї з архіву музею-скансен: