Головна » Статті » Музей „Лісової пісні” в урочищі Нечимному
«Лісова пісня» - гімн чистим почуттям і нашій природі.
«Лісова пісня» - гімн чистим почуттям і нашій природі.
 «Старезний, густий, предковічний ліс на Волині», - так починається драма-феєрія «Лісова пісня», визнана цілим світом як шедевр світової драматургії.
Майже 30 років Леся Українка виношувала задум написати драму, а здійснила давню мрію влітку 1911 року геть далеко від України - в Кутаїсі. Написала на одному подиху, затуживши за рідною Волинню і пригадавши все те, що чула і бачила, що відчувала, сидячи біля вогнища поблизу хатинки дядька Лева, слухаючи його оповідки і уявляючи, як би то все те було наяву.
Це було творче божевілля, яке тривало 10-12 днів. Творчий екстаз дорого вартував здоров'ю Лесі, після цього треба було довго приходити до себе.
- Косачі приїхали у наше село у 1882 році на постійне місце проживання, - розповідає директорка Колодяжненського меморіального комплексу Віра Комзюк. - З листів сім'ї знаємо, що була співуча жінка Білинка, від якої Леся запам'ятала багато пісень. І ось саме на запрошення цієї жінки, у 1884 році, коли Лесі було 13 років, вони потрапили у село Білин, а пізніше - у Скулин. Але Косачі не ночували ні в Білині, ні в Скулині, а тільки біля озера Нечимне, у дядька Лева - сільського пастуха, який жив у Скулині, а влітку випасав худобу, доглядав вулики біля озера. Там стояла його шопа. З трьох боків вона була закритою, а в бік озера - відкрита. Була тут ще й хижка дядька Лева. Саме у шопі Леся й ночувала із своєю мамою Оленою Пчілкою, братом Михайлом і сестрою Ольгою. Ночували вони там три ночі. Дядько Лев розповідав дітям легенди, міфи, казки.
Леся чула про мавок ще п'ятирічною, коли мама їх возила у село Жаборицю. Так вже було заведено у родині Косачів - вони їздили в села і вивчали тамтешні звичаї та традиції, цікавилися побутом.
«Лісову пісню» Леся Українка написала у сорок років. Аж тоді, після написання драми-феєрії, вона зізналася мамі, що у Колодяжному самотою бігала до лісу, аби їй привиділася мавка. В образ мавки письменниця заклала власні риси, адже писала п'єсу, коли хвороба підступила надто близько, а відтак на папір лягли такі рядки: «Ні! Я жива, я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає». Поліську красу, поліську душу вона відкрила своїм твором.
Ще досі у Скулині є люди, які пам'ятають дядька Лева, його небожів. Один із них, Ярмило, був одного віку з Лесею, вони товаришували. Хлопець настільки їй припав до душі, що вона його увічнила у п'єсі, але назвала Лукашем. Скулинці натякають, що, зважаючи на спогади, у Лесі та Ярмила було чисте і щире кохання. Могилу Ярмила Кубаха можна знайти на скулинському кладовищі. Також реальна особа сестра дядька Лева - мати Лукаша. Дослідники впевнені, що Килина - також скулинка. У Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки зберігаються фотографії прототипів образів «Лісової пісні»: матері Лукаша, самого Лукаша і Килини. Ці фото були розміщені у першому виданні «Лісової пісні», датованому 1914 роком.
Готуючись відзначати 100-річчя від дня написання «Лісової пісні», приводять у порядок місця, пов'язані з письменницею. Місця, які надихали Лесю на створення драми-феєрії. Досить велику роботу покладено на лісівників Волині. Вони і територію облагороджують, і музей «Лісової пісні» підтримують.
- Будівля, на місці якої сьогодні розташовується музей, була зведена у 70-х, - розповідає наглядач музею «Лісової пісні» у Нечимному Іван Ющик. - На першому поверсі жили люди, які тримали господарство, другий поверх був відведений під примітивний музей. Найцінніше, що тут було, - книга відгуків. Проте у 80-х будівля згоріла. Лише у 2003 році з ініціативи тодішнього голови Ковельської районної держадміністрації Віталія Карпюка, силами Ковельського держлісгоспу побудували новий будинок для музею, багато рекреаційних споруд, вимостили дорогу. Цього року багато відновлюємо, добудовуємо. Дуже завдячуємо лісівникам, бо саме вони роблять усе можливе, аби Волинь гідно показала місцину, де створювалася легендарна п'єса-феєрія. Власними силами позначили місце, де колись стояла хатинка дядька Лева, обгородили копанку, що утворилася зі старої криниці, оберігають старезний дуб, який називають Лесиним, поставили дерев'яні скульптури героїв «Лісової пісні», альтанки... От тільки для відновлення озера кошти так і не надійшли.
... «Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той рясніє то цілим сузір'ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока, північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні». Леся Українка так описує місцину, що мурашки біжать шкірою. Але про саме озеро вона писала інакше. «Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину - то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка... Саме озеро - тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині. Місцина вся дика, таємнича, але не понура, - повна ніжної, задумливої поліської краси». Сьогодні ж озеро дійсно зітхає у сні - воно помирає. Невже одного ранку, коли розвіється нічний морок, - озера не буде!
...Сьогодні до озера прокладена кладка, а коли Олена Пчілка туди возила своїх дітей, аби дійти до водного плеса, їм доводилося йти по трясовині. Свого часу Леся із Ярмилом плавала Нечимним на човні. Ще двадцять років тому тут можна було купатися, сьогодні ж озеро занепадає, а за років 10 повністю стане болотом. Природа бере своє.
- Трошки раніше тут водилася всяка риба, - розповідає лісничий Скулинського лісництва Леонід Лесюк. - Якщо такими темпами воно буде і надалі замулюватися, то я, певно, доживу до таких часів, що буду по ньому ходити, як апостол Петро по воді. А колись люди вважали, що зміряти його глибину нічим не можна, тому й назвали Нечимне.
Біля берега води - на кілька сантиметрів, чітко проглядається дно, а глибина мулу біля берега - 7 метрів, посередині - до 10.
Це - сапропель, який утворився із продуктів розкладу водних рослин і організмів у результаті повільного багатовікового синтезу. Сапропель за цінністю та корисністю ставлять в один ряд із легендарними женьшенем та муміє. А ще - це чудове мінеральне добриво для угідь. Для того, аби озеро мало глибину 4 метри, треба відкачати 272 тис. куб. метрів мулу. Вибрати б той родючий сапропель, то й користь була б подвійна. Але... Мова ж бо йде мінімум про 10 мільйонів гривень! От тільки час не на користь. Поки мул в озері рідкий і його легко відпомпувати. Але здатність сапропелю у тому, що з часом він гусне...
Ускладнює ситуацію те, що Нечимне - заказник. Науковий центр Державної служби заповідної справи на перших початках негативно поставився до ідеї втручання у природні процеси, що відбуваються у водоймі. І дійсно, береги Нечимного вкриті заростями смарагдових мохів та різноманітних видів болотних рослин: тут росте росичка англійська та круглолиста, шейхцерія болотна, осока дводомна, журавлина, булатка червона, пальчато-корінник Фукса та інші. З ботанічної точки зору болото в урочищі Нечимне унікальне. Тут збереглися навіть рідкісні представники тундри, яка панувала на цій території 10-12 тис. років тому. Серед льодовикових реліктів - береза низька, верба лапландська, яка видається сріблястим дивовижним кущиком. Влітку навколо озера цвітуть дивовижні квіти: орхідеї від темно-лілового до білого відтінків, образки болотні (мають прегарні яскраво червоні, але отруйні плоди), косарики черепитчасті, лілії лісові, печіночниці звичайні... Загалом, тут росте декілька сотень видів рослин.
Так, приклади добування сапропелю, які можна було спостерігати в Україні, не дають можливості застосувати їх у Нечимному, адже вони ведуть до серйозних змін у природі, проте можна залучити передові західні технології, коли добутий озерний мул та рослинна маса не скидається на берег, а викачується за межі заповідної території.
Вже прості люди - скулинці - написали лист у вищі інстанції. Просять рятувати «Лесине озеро». Скулинці розуміють: треба зберегти пам'ятку культури - озеро, яке прославило Україну на весь світ. Чому ж прості люди розуміють складність ситуації, а ті, у чиїх руках можливість зупинити смерть водойми, мовчать?
... Щороку у першу суботу і неділю серпня, бо ж закінчила свою драму-феєрію Леся 6 серпня 1911 року, тисячі шанувальників великої письменниці приїздять на свято на її честь.
... «...На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. У лісі щось загомоніло, струмок зашумував, забринів, і вкупі з його водами з лісу вибіг «Той, що греблі рве» - молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими злотистими іскрами. Кинувшися з потоку в озеро, він починає кружляти по плесі, хвилюючи його сонну воду...», - писала Леся. Може, таки хтось розбудить сонну, ледь жевріючу воду Нечимного.
Коли матеріал готувався до друку, зателефонував директор дочірнього підприємства «Волинські старожитності» Науково-дослідного центру «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України Олексій Златогорський, якого призначено куратором акції з очистки озера, і повідомив, що одна з екологічних громадських організацій Португалії виділить 16 мільйонів гривень на порятунок Нечимного. За допомогою земснаряду озеро повністю звільнять від сапропелю. Як тільки надійдуть кошти, розпочнуться роботи.
То значить - не стихне лісова пісня! Пісня вітру, води, пісня сонця і сопілки. Пісня життя!?
Оксана ЧУРИЛО
______________________________
Волинь-нова. – 2011.  – 6 серпня. – С.6.
Категорія: Музей „Лісової пісні” в урочищі Нечимному | Додав: volyn-museum (12.08.2011)
Переглядів: 1155 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]