| Головна » Статті » Колодяжненський літературно меморіальний музей Лесі Українки |
Речі побуту та етнографії як складова частина літературної та меморіальної експозиції музею Лесі Українки в с. Колодяжне
|
Ірина Лукашик (Колодяжне)
Речі побуту та етнографії як складова частина літературної та меморіальної експозиції музею Лесі Українки в с. Колодяжне
Вивчення етнографічної колекції з фондів Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки має велике значення для дослідників життя і творчості письменниці, яка була не лише великим драматургом і поетом, а й талановитим етнографом та фольклористом. З раннього дитинства, виховуючись на кращих традиціях українського народу: піснях, звичаях, обрядах, поетеса настільки пройнялась культурою свого народу, зокрема волинян, що не покидала етнографічної праці протягом усього свого життя. Леся Українка була чудовим знавцем народного вбрання Волині. В її драмі-феєрії "Лісова пісня" ми зустрічаємо цікаві деталі з побуту наших предків, проймаємось їхньою психологією та віруваннями. Вона, як вдумливий, правдивий етнограф збагачувала наші знання про одяг волинян кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Тому не дивно, що розвиток етнографічної думки на Україні був тісно пов'язаний з ім'ям Лесі Українки. Вона співпрацювала з такими знаними українськими етнографами, як І. Я. Франко, П. А. Грабовський, М. М. Коцюбинський. Багато етнографічних матеріалів письменниці було надруковано на сторінках журналів.
Леся Українка формувалась як етнограф, у першу чергу, під впливом своєї матері, Олени Петрівни Косач-Драгоманової. Олена Пчілка перша серед дослідників українського мистецтва, яка збирала узори народних вишивок, тканин і писанок. Зібрані матеріали вона впорядкувала та видала через два роки після ІІІ Археологічного з'їзду (1874) під назвою "Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки". Ольга Косач записувала народні пісні, казки, перекази, народні вирази, звичаї і обряди. Їх публікували в різних виданнях, зокрема: "Звуковой історії украинского языка", П. Житецького, в "Історических песнях малорусского народа", Антоновича і Драгоманова, в "Малорусских преданіях" – збірник М. Драгоманова, в збірникові М. Комарова "Українські прислівъя" в збірниках українських пісень – Лисенка, Л. Українки, Кл. Квітки й інших виданнях" [1.69]. У 1876 році вийшла друком величезна праця Олени Пчілки під назвою : "Український орнамент". З "Автобіографії" дізнаємось: "Дивно сказати тепер, що з цього захоплення орнаментикою волинською вийшла моя перша наукова робота" [2.20]. Наступні видання зі взірцями українських узорів вийшли у Києві у 1903, 1912, 1927 роках. З-під її талановитого пера вийдуть статті, дослідження: "Відродження давнього українського шиття", "Наша етнографія", "Малювання на українських мисках", "Українська різьба по дереву", "Українське селянське малювання на стінах" та ін. Лесина сестра Ольга Косач-Кривинюк згадує: "З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає узори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілась на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки" [3.58]. Сьогодні українські узори, присвячені Волинському краєві, які зібрала Олена Пчілка і видала в 1912 році в м. Києві, експонуються в літературній експозиції Колодяжненського музею Лесі Українки. Ці узори, які формувались віками і символічно відтворюють світогляд людей, їх уявлення, обряди, звичаї, в повній мірі художньо виявляють національне мистецтво, його ідеали і цінності. Це добре розуміли Олена Пчілка та Леся Українка, тому етнографічні матеріали, які вони залишили по собі, дають музейникам великий поштовх для дослідження та вивчення. Узори Олени Пчілки потребують нашої уваги, адже вони потрібні не лише для використання сучасними майстринями, які, на превеликий жаль, володіють лише двома-трьома техніками вишивання, тоді як на Волині побутувало близько ста різноманітних технічних прийомів. Сьогодні вишивальниці користуються збіднілими узорами, які не мають традиційного орнаменту. Спотворена вишивка "з тим неподобним зуб'ям та ляпаними здоровими квітами (трояндами, "рожами")" продовжується і нині [4.1]. Щоб запобігти зникненню первозданних, давніх орнаментів нашого краю, Анатолій Силюк – директор Волинського краєзнавчого музею, Віра Комзюк – завідувач Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки с. Колодяжне, Наталія Пушкар – головний хранитель Волинського краєзнавчого музею, Надія Сташенко – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ВДУ ім. Лесі Українки м. Луцьк видали в 2010 році Альбом "Український народний орнамент", зібраний і систематизований Ольгою Петрівною Косач-Драгомановою. Це репринтне відтворення першого видання 1876 р., Київ, призначене для всіх шанувальників українського мистецтва. Тож скористаймося трудами Олени Пчілки, переймімося її відчуттям краси української вишивки, яку вона так любила" (З передмови Надії Сташенко).
Леся Українка також збирала узори. В 1890 році поетеса їздила до Криму на лікування. Там вона зацікавилася вишитими рушниками, тканими килимами, місцевим тогочасним побутом. Лесю Українку зачарував національний одяг місцевих жителів, що підтверджує вірш "Татарочка", у якому змальована зустрічна дівчина, зокрема з етнографічною точністю описується її одяг. У Криму Леся Українка замальовувала орнамент за орнаментом. Так склалася ціла колекція, яку поетеса мріяла зробити надбанням загальнолюдської культури. Не гаючи часу, вона звертається до свого дядька М. П. Драгоманова, професора Софіївського університету: "Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні на українські..." [5.113]. Цей лист зі зразками татарських узорів (хрести, зірки, меандри) зберігався лише в копії, зробленій з оригіналу Марією Деркач в Українському науковому Інституті у Варшаві напередодні другої світової війни.
На жаль, етнографічні замальовки Лесі Українки з Криму не побачили світу, позаяк загубилися в архіві М. П. Драгоманова. Проте, в 1998 році в Празькому архіві Оксани Косач-Шимановської серед зразків українських вишивок збереглися зарисовки татарських узорів, які зібрала в Криму Леся Українка і мала намір їх опублікувати. Ці зарисовки – свідчення глибокої пошани й уваги поетеси до культури кримсько-татарського народу. Ця знахідка надихнула працівників Колодяжненського музею доповнити літературну експозицію музею кримськими узорами. В третьому залі експонуються два зразки кримських узорів кінця ХІХ початку ХХ століття, це: учклур весільний з тонкого білого шовку, прикрашений французьким мереживом волонсье, і дувар-отма (тканина на стіну). Ці предмети показують культуру кримських татар, якою цікавилася Леся Українка і прагнула зберегти.
У фондовій колекції літературно-меморіального музею Лесі Українки знаходяться зразки вишивок, зібрані Ольгою Косач-Кривинюк (Лесиною сестрою) на Київщині, Полтавщині, Катеринославщині у 1920-х роках, виготовлені нею ж під час підготовки узорів до друку й оформлені на 10-ти аркушах. До альбому "Українські узори з Київщини, Полтавщини й Катеринослава (Зібрала, видала власним коштом й підготувала до друку Ольга Косач-Кривинюк (Київ, 1928)), увійшли кращі зразки. Колекція з 10-ти аркушів збереглась у сім'ї Василя Кривинюка (м. Торонто, Канада) і його дружиною Іриною передана в Україну через Тамару Борисюк (Скрипку).
У 2009 році дослідники життя та творчості Лесі Українки Віра Комзюк, Наталія Пушкар, Анатолій Силюк, Надія Сташенко спільними зусиллями видали перше повне видання українських узорів, зібраних Ольгою Косач-Кривинюк, із фондів Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки та Музею видатних діячів української культури Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (Київ). "Ці довершені й вишукані узори випромінюють світло душі нашого народу. Збережені на тернистих еміграційних дорогах, вони повернулися на рідну Батьківщину не тільки як родинна, але й національна реліквія" (З передмови Надії Сташенко).
До таких цінних і унікальних речей належить чоловіча сорочка з білого домотканого полотна початку ХХ століття. Її власноручно вишила і подарувала своєму чоловікові Михайлу Васильовичу Кривинюку Лесина сестра Ольга Косач-Кривинюк.
Біла сорочка в давнину асоціювалася зі світлом, красою, коханням, творенням, вірністю. Існували замовляння: "Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був", "білий-милий". Чохли і комір цієї сорочки вишиті білим по білому. Цією вишивкою оздоблювали переважно весільний одяг.
Окрасою і гордістю етнографічної колекції музею є вишита хрестиком й мережана сорочка, яку Леся Українка подарувала своїй подрузі Варварі Дмитрук. Поверх сорочки красується корсет оксамитовий чорного кольору, оздоблений червоною стрічкою. В Україні в кінці ХІХ століття корсет стає традиційним, не випадково, що він був і у Косачівському гардеробі. Цей одяг переносить нас у сиву давнину і збагачує нашу уяву образом Лесі Українки в українському вбранні, яке вона так любила.
У музейну збірку входить також посуд – родинна кераміка. В побуті Косачі користувалися посудом вітчизняного виробництва, зокрема заводу в місті Полонне. Олена Пчілка разом зі своїми дітьми приїзджала до Полонного в гості до чоловікового брата Григорія Косача. Очевидно, не обминали вони і крамниць з посудом.
У вітальні "сірого будинку" в буфеті стоїть посуд, який знайшли на місці садиби Олени Тесленко-Приходько. В 90-х роках ХХ століття він був знайдений в селі Запруддя (Камінь-Каширський район, Волинська область) і переданий до музею. Серед посуду переважає порцеляна російського виробництва: Гарднера, Кузнєцова. Так, на одній з вазочок колодяжненської збірки чітко видно клеймо фабрики Гарднера.
У вітальні Лесиного "білого будинку" на столі стоїть ажурна корзиночка з білого кольору, виробництва "Вандорф" (Німеччина). Цікавою є чашка, яка належала Лесі Українці. Чашка орнаментована вінком з листя дуба, жолудів, гроном і галузкою винограду. Внутрішня поверхня чашки повністю позолочена, із зовнішньої сторони – золоті обводи.
Поряд з колекцією родинних речей знаходиться велика колекція предметів селянської етнографії та побуту. Так, вишивані, ткані, мережані рушники, скатертини, крайки прикрашають стенди з меморіальними речами, документами, фотографіями. В другому залі літературної експозиції експонуються три невеликі подіуми, на яких представлено речі поліського побуту кін. ХІХ – поч. ХХ століть. На першому з них ціп, граблі, глечики, плетені речі для зберігання зерна, пліт та глечик для олії. На двох інших кращі зразки традиційного, святкового, жіночого одягу: спідниці, сорочки, літники, крайки, намітки та намисто. В третьому залі відтворений інтер'єр курної хати, яку відвідувала Леся Українка у своєї подруги Варвари Дмитрук. Варка згадувала: "Нині нема таких хат, багато хто про них не відає, - то розкажу. Це звичайнісінький зруб з кількома вузенькими щілинами-віконцями і солом'яним дахом. Комина в хаті не було зовсім. Весь дим із печі виходив просто на хату" [6.99]. Звісно, не все виставлено для показу. В фондах музею присутня колекція предметів побуту та етнографії селянського та дворянського походження. Частину речей було знайдено біля "сірого будинку" під час проведення газифікації. Серед них: блюдце кінця ХІХ поч. ХХ ст. фабрики М. С. Кузнєцова, чашка кін. ХІХ ст. білого кольору, ложка металева – срібна, чашка кін. ХІХ ст. фабрики Кузнєцова, тарілка з золотим обідком, дві накривки для супниці кін. ХІХ поч. ХХ ст., миска з глини жовтого кольору з вушком та блюдце кін. ХІХ ст. Усі ці речі віддзеркалюють уподобання, високоестетичні смаки родини Косачів, які формувались у тісному зв'язку з побутом селян. Етнографія була підґрунтям Лесиної творчості, давала письменниці тло, образи, ідеї для творів. Працівники музею високо цінують і плекають спадщину Лесі Українки та родини Косачів. Щорічно вони збирають речі побуту та етнографії кін. ХІХ поч. ХХ ст. За минулий рік колекція поповнилася десятьма рідкісними, старовинними експонатами, які нині так тяжко знайти і належним чином оцінити. За рахунок великої пошукової роботи, яку проводять працівники музею, колекція побуту та етнографії налічує музею 513 предметів. Експонати, які щорічно поповнюють зібрання, сприяють роботі над новою експозицією музею. Усі вони чекають нових досліджень та експонувань.
Завдяки людям, які в різні роки оберігали і примножували здобутки музею, а саме – Вірі Комзюк, Наталії Пушкар, Анатолію Силюку, Любові Мержвинській, Марії Чашук, він став знаним осередком культурного життя Волині.
1. Косачова О. (Літературне ймення – Олена Пчілка). Моє currriculum vitae // Нар. творчість та етнографія. – 1999. - № 4 – С. 69-70.
2. Пчілка Олена (О. Косач) Оповідання з автобіографією. – Х.: Рух, 1930. С. 459.
3. Спогади про Лесю Українку. Видавництво "Радянський письменник". Київ, 1963. – С. 520.
4. Олена Пчілка (О. Косач). Українські узори. Видання сьоме. Новоград-Волинський, 2007. – С. 10.
5. Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. Том 10. Листи. (1876-1897). Київ, 1978 р. – С. 511.
6. Спогади про Лесю Українку. Видавництво "Радянський письменник". Київ – 1963. – С. 520.
______________________________
Леся Українка і родина Косачів в контексті української та світової культури. Науковий збірник. Випуск 4. – Луцьк, 2011. – С. 240-242.
|
|
|
|
|
| Переглядів: 2450 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |