| Головна » Статті » Волинський краєзнавчий музей |
Спогади
|
Римма КАШЕВСЬКА (Луцьк)
Спогади
В 1951 році я була прийнята на роботу в Волинський краєзнавчий музей зав. обласним відділом культури Підвальним (не пам'ятаю ім'я, по-батькові). Обласний відділ культури був розташований у приміщенні облвиконкому по вул.Галана, там де зараз знаходиться Волинський краєзнавчий музей.
Не попрацювавши навіть і року, мені довелося побувати на республіканській нараді у Чернівцях. Дуже хвилювалася, довелося виступати, а досвіду у мене фактично не було ніякого. Мав виступати директор, та він не поїхав, але все обійшлося добре.
Запам'яталася мені поїздка у Володимир-Волинський фарний костел, який вже в ті роки був закритий. Щоб туди не ввірвалися парафіяни, нас закрили в костелі під охороною міліції. З нами разом знаходився і Жолтовський, мистецтвознавець зі Львова, з музею народних промислів, великий знавець сакрального живопису. Відбирали документи, книги, церковне начиння, що пізніше увійшло в експозицію музею атеїзму у Луцьку. Під час підготовки костела у Луцьку для побудови експозиції, після ремонтних робіт у нашому музеї був складений список всіх працівників, які по двоє кожний день ходили в костел прибирати його від будівельного сміття.
За ці роки в музеї побувало багато дослідників. Пам'ятаю такий випадок. До нас приїхав О.Ратич , людина закохана безмірно в археологію. Мета у нього була — вивчити археологічні колекції, які знаходилися у підвалі по вул.Свердлова, де розміщався на той час музей. Перебуваючи там, він не чув, як його кликали, закрили, і знаходився у холодному приміщенні цілий день.
Працювала у нас дуже цікава людина, повністю віддана своїй справі - бібліотекар В.Зелінська. Ерудована, фізично хвора, вона весь час працювала в сирому, холодному приміщенні, і дуже сердилася, коли її викликали наверх, і вона втрачала півгодини робочого часу.
Колись, у 50-ті роки, у районний центр, або село доїхати можна було тільки на попутці (автобуси не ходили). Якось ми мали доповнити фотографіями Колодяжнянський музей: зробили все тут на місці, оформили в рамочки. Вийшли на трасу, завантажилися на попутку і поїхали, але доїхали до Колодяжного тільки по головній дорозі на Ковель, розвантажилися і мусили все по багну переносити у музей. Дуже були раді, коли нам виділили автобус, правда, це була дуже стара техніка. Пам'ятаю, як в Ківерцівському районі ми цілий тиждень їздили з відірваними дверцятами, уникаючи інспекторів, а при поїздці в Берестечко у нас відвалилося кермо і ми з'їхали вдало в кювет. Під час експедиції в Маневицький район, цілий день просиділи, забуксувавши в пісках.
Дуже часто в музеї проводилися регіональні конференції наукових працівників з Рівного, Дубно, Кременця, і ми їздили до них. Люди думають по-різному, тому навіть в будь-якому музеї, навіть районному, шкільному, можна помітити щось цікаве, щоб потім використати в своїй роботі. Часом, коли не було місць у готелі, ми їх розміщували у себе по домівках.
Кожного року в музеї проходили практику студенти історичного факультету учительського, а потім Луцького педагогічного інституту імені Л. Українки. Одного року їх використали для будівництва Уховецького народного музею. На мене було покладено завдання, крім побудови експозиції, в вільний від роботи час слідкувати за поведінкою студентів, тому що вони були зі мною без викладача.
Багато в пошуках людей, експонатів давала праця в обласному соцбезі та ківерцівському районному. Там зберігаються особисті справи людей, які оформляли пенсію, з яких можна дізнатися багато цікавого. Там я знайшла цікаві дані про робітників заводів. Але перед тим, як відправлятися за адресою, треба було прочитати літературу про виробництво, з яким була пов'язана конкретна людина. Так я одержала цікаві експонати від робітника цегельного заводу у Луцьку 30-х рр., який спочатку казав, що у нього нічого немає.
Велике значення я приділяла бесідам в експозиції музею з відвідувачами, розпитуючи їх про сімейні архіви та реліквії.
Я залишила у відділі давньої історії понад 100 карточок з адресами. Не знаю чи скористалися цим у відділі? Бо мало ще мати адресу: треба вміти розмовляти з людьми, а особливо слухати, не перебиваючи, але направляючи в русло своєї теми, бо це люди в своїй більшості самотні і рідко мають співбесідника. Були випадки, коли таку людину приходилося відвідати декілька разів, а з деякими ставали друзями. Треба, щоб людина звиклася з думкою про те, що в музеї речам, пов'язаних з її життям, буде краще. У нас був випадок, коли науковий працівник прийшов у Москві до вдови Д.Мєдвєдєва. Він заявив від порогу, що йому потрібні матеріали, а часу у нього обмаль, і в результаті нічого не одержав.
Ми дуже уважно ставилися до повідомлень про експонати. Пам'ятаю, як повідомили хлопчаки з Ківерець про те, що вони бачили діжку, яку накривають бляшаною кришкою, на якій напис з літерами "ять". Це виявилася реклама заводу з Риги, який поставляв сільськогосподарські машини на Волинь. Одного разу до нас прийшов чоловік і повідомив про те, що на березі р.Стир він бачив якусь деревину, яка стирчить з грунту. Він показав місце, і ми прийшли до висновку (з'ясувавши по картах м.Луцька), що це старовинна пристань. Повідомили про це владу. Це виявився човен, десь приблизно в 2 рази більший, ніж той, що стоїть в експозиції. Місцева влада використала землеснаряди для підняття човна. Дістати його не вдалося, він розламався, і зберегти також не вдалося. Куски від нього довгий час лежали на подвір'ї музею, і у мене виникла думка порізати їх на колоди з тим, щоб зробити в експозиції імітацію зрубу в 2-му залі, але вночі хтось спалив залишки човна, і я про це не знала. Були повідомлення про експонати і неправдиві. Пам'ятаю, як діти під враженням перегляду фільму про 1812 р. переконували нас, що бачили головний убір — "ківер". В результаті вони нас водили цілий день по околицях Луцька безрезультатно.
Кожний рік у Луцьку, після закінчення польових робіт, збирання хліба, відкривалася сільськогосподарська виставка, розташована паралельно зараз вулиці Перемоги, на пустирі, аж до військової частини (він не був забудований будинками, це вже пізніше, навіть з вхідної арки виставки зробили фасад будинку). Музей мав завдання в павільйоні "культура" робити виставку.
Був період, коли наукові працівники приймали участь у роботі агітпоїздів, домовившись з луцькою дільницею залізниці. При поїзді був лектор і кінозал, а в одному вагоні ми організували музейну фотовиставку. Поїзд рухався від станції до станції з зупинками. Люди були поінформовані про час прибуття поїзда. Приходило дуже багато:слухали лекцію, дивилися кіно і оглядали музейну експозицію. А у нас був складений графік, згідно якого ми мінялися на станціях. Ночували там же, у вагоні.
Були у нас в музеї і експонати, які ми не могли визначити, датувати на місці, тоді зверталися до інших музеїв, центральних. Пам'ятаю, як я звернулася з проханням до Є.І.Ковальчук (нині заступника директора Волинського краєзнавчого музею), яка їхала у відрядження до Києва, взяти на визначення фрагменти тканин без атрибутики. Вона їх привезла з повними даними про країну, де вони виготовлялися, і про час їх виготовлення.
Часом здобували експонати не тільки в далеких районах Волинської області, але і в найближчих селах до Луцька і в самому Луцьку. В с.Гаразджа, хазяйка подвір'я сказала нам з Л.Войницькою, що в неї є плужок, дерев'яний обгортувач картоплі, але він закиданий великою кількістю хмизу. Ми перенесли весь хмиз на друге місце, і плужок таки дістали та привезли рейсовим автобусом до Луцька. В цьому ж селі ми знайшли документ на землю початку XX ст., який зберігався в бляшаній капсулі, під стріхою. У Луцьку був знайдений мармуровий бюст Ф. Шопена, клавесин, а на вул.Сільській — молотарка з заводу.
Деякі експонати приходилося шукати цілеспрямовано дуже довго. Так довго я шукала "хомут", бо задумала відтворити в експозиції інтер'єр крамниці,питаючи про нього в кожному селі під час експедиції. Вже і втратила надію, але в одному із сіл нарешті знайшла.
Відправляючись за експонатами треба було навіть продумати одяг, в якому підеш за адресою. На все життя мені запам'ятався випадок : при відвідинах сім'ї священика у Цумані, я була у сукні без рукавів, і матушка своїй сестрі, гадая, що я не чую, сказала : "А руки то оголені".
Деякі цікаві експонати не вдалося придбати через брак коштів в музеї. Дуже часто я закладала свої гроші, потім їх мені повертали, а на той час і у мене не було. Так ми втратили скриню на колесах, що мали везти коні та килимок з зображенням "Рада у Філях 1812р.". Не вдалося мені знайти і міщанські "чумарки", які носили чоловіки в Горохові та Берестечку; в одному — сині, а в другому — чорні, які шили із сукна, виготовленого в м.Славута. Справа в тому, що чоловіків — міщан небіжчиків ховали у "чумарках". Бачила я і міщанський будинок діда О. Ошуркевича, побудований у Берестечку. По всьому периметру будинку іде веранда без билець під дашком, який спирається на дерев'яні точені колони.
Зустрічалася я і з цікавими людьми — поетесою О.Журливою, про яку нам повідомили з обкому партії, що вона живе у Кіровограді (адреси не було), і що вона є сучасницею Л.Українки (в це я не повірила, але таке високе начальство сказало — треба їхати). Приїхала я туди вночі, влаштувалася у кімнаті відпочинку при станції, а вранці пішла шукати. Адресу встановила через поштове відділення. На місці з'ясувалося, що вона свої поезії присвячувала Лесі Українці. В цій сім'ї зберігався дуже цікавий архів П.Тичини, з яким вони були знайомі і приятелювали. Цікавою людиною виявився і Г.Остапенко, художник, який викладав у Ковельській гімназії в 30-х роках, а потім у Луцьку. В нього було багато замальовок Луцька, Волині етнографічного характеру, річ з родини Косачів та багато інших матеріалів.
Шкода, що деякі експонати вже зникли, знаходячись на подвір'ї музею: це тачанка із Забороля, яку подарували комусь із начальства та солдатський польовий котел періоду Першої світової війни (мабуть здали на металобрухт).
Не здійснила я і деякі задумки в експозиції при побудові — піджимали терміни. Хотіла зробити вітражі на вікнах у 2-му залі з тематики Київської Русі та інших історичних тем, розміщених у цьому залі; планувалося розмістити експонати на фоні сірого домотканого полотна з нанесеним штамповкою малюнком (імітація "вибійки") у 4-му залі. А там, де експонуються ноти к музичним творам, озвучити їх, а також підібрати світильники для освітлення залів, які б відповідали часу.
За роки праці в музеї, я побувала в усіх районах області, де збирала різні експонати, і дуже шкодую, що не довелося побувати у Повурську, де у 1903 р. працював начальником станції, мій дід Й.О.Фурман.
Збирати треба всі вагомі матеріали — речові, документальні, незалежно від інтересів, якого вони світогляду, або інтереси якої партії вони відображають. Історія поставить їх на своє місце, і науковий працівник музею буде розглядати під такою призмою, яка потрібна. Адже один і той же експонат можна розміщати в декількох різних темах.
_____________________________
Волинський музей: історія і сучасність: Науковий збірник: Вип. 4. – Луцьк, 2009. – С. 32-34.
|
|
|
|
|
| Переглядів: 949 | Рейтинг: 5.0/2 |
| Всього коментарів: 0 | |
