Головна » Дошка оголошень » Музейникам
ПОНЯТТЯ „МУЗЕЙНА ПАМ’ЯТКА”: ЗАРОДЖЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ.
16.08.2012
Світлана Гаврилюк,
доктор історичних наук, професор,
проректор з навчальної роботи,
завідувач кафедри документознавства
і музейної справи Волинського національного
університету імені Лесі Українки, м. Луцьк
ПОНЯТТЯ „МУЗЕЙНА ПАМ’ЯТКА”: ЗАРОДЖЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ
Пам’яткознавча діяльність сучасних музейних закладів передбачає звернення до її теоретико-методологічних засад, зокрема, чітке розуміння провідних понять. Одним з них є поняття пам’яткознавства й музеєзнавства, окреслене словосполученням (терміном) „музейна пам’ятка”. У вітчизняному пам’яткознавстві й музеєзнавстві під ним сьогодні науковці та практики музейної справи розуміють зафіксоване у формі застиглої предметності герменевтичне (науково-інтерпретаційне) автентичне джерело соціально значимої інформації, істотної для трактування перебігу історико-культурного процесу. Музейна пам’ятка розглядається як рухомий предмет, що являє собою вилучений із системи звичних відношень мобільний або стаціонарний за первинним призначенням об’єкт (придатний для тривалого зберігання), включений до музейної комунікації.
На сьогодні існує значний масив літератури, що висвітлює питання появи та еволюції характеризованого нами поняття [19; 21; 16; 11; 20; 13; 3; 15; 17; 22; 18]. Не маючи змоги (враховуючи стислі розміри статті) подати усі наявні тут підходи, зазначимо, що зародження терміну „музейна пам’ятка” пов’язане з виникненням та функціонуванням закладів, які в ранньомодерну добу почали називатись музеями.
В період розквіту в Західній і Центральній Європі епохи Відродження (Ренесансу) спостерігається підвищення зацікавленості культурною спадщиною античності. Її об’єкти отримують узагальнене поняття „старожитності”. Під ними розуміли досить старі й незвичайні пам’ятки („цікавинки”), а також курйозні речі. До цього означення відносили й автентичні об’єкти не дуже давнього минулого (стаціонарні та мобільні, рукотворні й природні), пов’язані з будь-якою сферою життєдіяльності людей.
Володіючи різностороннім змістовим наповненням, старожитності для діячів епохи Відродження були, ймовірно, більшою мірою джерелом творчої енергії, а не засобом пізнання минулого. Н. Дейвіс зазначає, що „сутність Ренесансу полягає … у використанні античних взірців для перевірки принципів, що лежали в основі традиційних уявлень про вподобання і мудрість” [7, 487].
Різнопланові за змістом історичні, художні, природничо-наукові та інші старожитності, що зосереджувалися у численних збірках, а також місця їх зберігання іменувалися в епоху Відродження кунсткамерами (дослівно з німецької – кабінетами рідкісних речей), рідше – ґалереями. Однак на межі XV – XVI ст. починає вживатися термін „музей” („храм муз”) – синонім слова „колекція”, тобто, систематизованого зібрання однорідних предметів, що мають науковий, художній, історичний інтерес. Дещо пізніше цим терміном почали іменувати приміщення (кабінети), де колекції зберігалася, причому не усі приміщення, а тільки ті, де –за визначенням італійських природознавців –на основі певної колекції відбувалася творча інтелектуальна робота з дослідження та інтерпретації оточуючого світу [3, 72].
За твердженням деяких дослідників початком використання терміну „музей” варто вважати 1492 р.: саме ним датований опис збірки флорентійського банкіра й мецената Л. Медічі, у якому музеємназвана його колекція рукописів та гем [22, 76]. 1523 р. за сприяння венеціанців Доменіко та Джованні Грімані постав перший у Європі публічний археологічний музей в закритому приміщенні [15, 113]. У 1539 р. італійський гуманіст П. Джовіо використав термін „музей” для позначення власної збірки портретів видатних осіб, що демонструвалася на його віллі в Комо [22, 76]. У 1540-х рр. з’являються колекції при Болонському та Падуанському університетах, наукових товариствах Флоренції, які також іменуються музеями [3, 72].
У XVII ст. представники інтелектуальної еліти Західної Європи – Ф. Бекон, Р. Декарт, Я. Коменіус (Я. А. Коменський), Г. Лейбніц та інші – висувають ідею корисності використання предметів, що входили до складу колекцій (насамперед природничих), не лише для науково-дослідницької, а й просвітницької діяльності. Такі предмети розглядаються як джерело утвердження наукового знання. Окреслена ідея реалізується, зокрема, у 1683 р., коли було відкрито публічний музей Е. Ешмола (Ашмола) при Оксфордському університеті [1, 10]. Щоправда, існує твердження, що цей заклад фактично являв собою доступну для відвідувачів кунсткамеру [20, 28]. Однак більшість світової наукової спільноти вважає його все-таки музеєм: наявні тут збірки мали систематизований характер; кураторами закладу були академіки; він виступав центром наукових досліджень протягом майже двохсот років. У випадку з Ешмолівськими (Ашмолівськими) збірками термін „музей” чи не вперше був застосований щодо закладу, який за своїм призначенням наближався до сучасного трактування даного поняття. Він забезпечував використання пам’яток з освітньо-виховною, джерельно-науковою, науково-пропагандистською, рекреаційно-дозвіллєвою метою. Таким чином, можна вважати музей Ешмола (Ашмола) своєрідною точкою відліку становлення поняття матеріальної історико-культурної пам’ятки загалом та музейної пам’ятки зокрема [12].
Перетворення кунсткамер та ґалерей на музеї для широкого загалу, що носило поодинокий характер у XVI – XVII ст., набуває більш масового характеру у XVIII ст. Зокрема, у 1753 р. відкрито Британський музей, 1773 р. – музей у Чарльстоні (штат Південна Кароліна у майбутніх США), 1786 р. – музей Піла у Філадельфії, ін. [3, 28; 3, 79]. Незважаючи на те, що означені заклади мали ще багато спільних ознак із кунсткамерами, їх збірки були вже сукупністю рухомих пам’яток, а не старожитностей, як раніше, оскільки ці заклади стають центрами наукових досліджень та просвітницької роботи.
Важливу роль в організації музеїв, а, отже, утвердженні складових їхніх збірок як музейних пам’яток відіграла Велика французька буржуазна революція. У 1790 р. було відкрито Музей французьких пам’яток, 1793 р. (згідно декрету від 27 липня 1793 р.) – музей в приміщенні Лувру. Декрет від 10 жовтня 1794 р. постановив утворити консерваторію (тобто музей) мистецтва і ремесел (фактично цей заклад почав функціонувати з 1799 р.). Декретом від 13 жовтня 1790 р. було утворено Департамент охорони пам’яток та творів мистецтва [3, 80; 6, 9; 23]. Отже, саме внаслідок Французької революції ідея матеріальної історико-культурної спадщини як цілісного явища була остаточно сформована й реалізована на державному рівні. Однак при цьому зверталася увага на ідеологічну функцію пам’яток: відповідно до Декрету від 14 серпня 1792 р. передбачалося знищення тих з них, які викликали спогади про феодалізм. Таке рішення, зумовлене політичним чинником (подібне діяння є недопустимим, суперечить природі пам’яток, є проявом вандалізму та варварства), чи не вперше засвідчувало розуміння ідеологічного значення пам’яток на рівні суспільної свідомості.
Під впливом революції у Франції, а згодом і в інших країнах Європи, Америки посилюються процеси „інституалізації музею, його конституювання як установи, що знаходиться на службі в суспільства” [15, 122]. З початку ХІХ ст. музеї з’являються й на теренах Наддніпрянської України. Перші з них постали в Одесі (1825 р.) та Керчі (1826 р.). Вагому роботу щодо підтримки їх діяльності здійснювало створене завдяки зусиллям краєзнавців-аматорів Д. Княжевича, М. Кир’якова, М. Мурзакевича та А. Фарба Одеське товариство історії та старожитностей (1839–1922 рр.). Проводячи вагому роботу з виявлення, вивчення та опису пам’яток Півдня України, Товариство водночас займалося їх науковою систематизацією, іменуючи віднайдені предмети старожитностями [11, 3; 9, 29]. Варто підкреслити, що цей термін, синонімом якого виступав термін „пам’ятка давнини”, продовжував вживатися у діяльності наукових товариств Наддніпрянської України (як і всієї Російської імперії загалом, у складі якої перебувала Наддніпрянщина) практично до початку 1917 р. [4, 95–101]. Стосовно західноукраїнських земель (під владою монархії Габсбургів) то вважається, що музейний заклад тут з’явився 1827 р. у Львові як структурний підрозділ Оссолінеуму, перевезеного з Відня й подарованого столиці Галичини навічно [9, 151].
Таким чином, впродовж XVIII і більшої частини ХІХ ст.ст. (а в ряді країн і до початку ХХ ст.) поняття музейної пам’ятки переживало еволюцію. Спочатку один і той же об’єкт, в залежності від конкретних соціокультурних та етнокультурних обставин, міг розглядатися і як старожитність, і як пам’ятка. Важливим фактором, що вплинув на утвердження поняття музейної пам’ятки в сучасному розумінні, буврозвиток природничих наук. В середовищі цих наук істинність та обґрунтованість наукових результатів мала бути підтверджена наочними прикладами, що їх не спромоглися уособлювати старожитності як „цікавинки” природи. Основою наочної демонстрації класифікацій, виявлених природних закономірностей могли слугувати тільки пам’ятки. Природничі пам’ятки відрізнялися від старожитностей тим, що виступали в якості джерела наукової інформації, отриманої внаслідок науково-обґрунтованих дослідів та інтерпретації їх результатів. На відміну від хаотичного зібрання старожитностей сукупність пам’яток природи утворювала систему. Рухомі природні пам’ятки були унаочненою класифікацією певної частини світу природи, опредметненою науковою концепцією (наприклад, колекція К. Ліннея), підтвердженням, свідченням певних наукових поглядів. Значення пам’яток природи поступово переносилося на інші об’єкти, формуючи феномен матеріальної історико-культурної пам’ятки. Іншими словами, завдяки передусім зміні ставлення до старожитностей представників природничих наук перші перетворилися на пам’ятки – об’єкти комунікації.
Означена еволюція була властивою і для сфери техніки. Її старі зразки у ХІХ – на початку ХХ ст. почали розглядатися як джерела розвитку технічної думки, що знайшло відбиття у великій кількості музеїв технічного профілю, зокрема, музеїв підприємств [5; 6]. На формування поняття музейної пам’ятки впливала також гуманітарна наука, зокрема історія, в надрах якої активного розвитку набули археологія, етнографія, історичне джерелознавство, спеціальні історичні дисципліни, пам’яткознавство. Представники зазначених наукових галузей активно розробляли евристичні методи, розглядаючи історико-культурні цінності в музеях як джерело інформації.
Таким чином, на початок ХХ ст. у зв’язку з утворенням широкої мережі музеїв та розбудовою музейної справи завершується процес остаточного утвердження терміну „музейна пам’ятка”. Йому на зміну приходить етап наукового осмислення означеного поняття.
В Україні термін „пам’ятка” в контексті музейництва почав застосовуватися на практиці з 1917 р. Про це свідчить статут Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва в Україні, до завдань якого належала оптимізація роботи місцевих музеїв, архівів та бібліотек щодо збирання пам’яток [10, 16]. Визначний український пам’яткознавець й музеєзнавець М. Біляшівський у 1918 р. в праці „Наші національні скарби” також використовував термін „пам’ятка” щодо збірок музейних закладів [2].
Вважається, що вживання у вітчизняному науковому обігу, зокрема, музеєзнавстві терміну „музейна пам’ятка” бере початок від праці В. Дубровського [8]. Він мав право на існування впродовж практично усієї радянської доби, однак його використання довгий час не віталося. Перевага надавалася різним іншим поняттям, зокрема, „пам’ятник”, поєднанню термінів „музейний предмет – предмет музейного значення” [14]. Чи не найголовніша причина цього полягала у домінуванні в радянському музеєзнавстві російської мови. Оскільки в ній відсутній відповідник українському слову „пам’ятка” (вся сукупність культурної спадщини в російській мові позначається терміном „памятник”), то і в українському радянському музеєзнавстві побутувало вживання терміну „пам’ятник”. Це практикувалося, незважаючи, що в українській мові він слугував і слугує для позначення лише нерухомої спадщини і за своїм значенням не підходить для позначення рухомих, зокрема, музейних пам’яток. Своєрідним відбиттям цієї неузгодженої ситуації може бути, наприклад, порівняння першопочаткової назви часопису „Пам’ятники України” з назвою громадської інституції, що виступила ініціатором його видання – Українське товариство охорони пам’яток (виділено нами – авт.) історії та культури. І лише наприкінці 1970-х рр. термін „пам’ятка”, зокрема, й „музейна пам’ятка”, набув в українському законодавстві, теорії і практиці музейної справи повноцінного вжитку [зар, с. 7–9].
Таким чином, тривалими й непростими виявилися часові грані та обставини, що вплинули на появу, еволюцію й нинішнє наукове трактування поняття „музейна пам’ятка”. Однак усі ці фактори стали тією основою, без якої була б неможливою теоретична база та практична пам’яткознавча діяльність сучасних музейних закладів.
____________________
1. Арнолд-Форстер К. „Развивать чувство кризиса”: новый взгляд на университетские коллекции в Великобритании / К. Арнолд-Форстер // Museum. – 2001. – № 207. – С. 10–14.
2. Біляшівський М. Ф. Наші національні скарби / М. Ф. Біляшівський. – К. : Шлях, 1918. – 17 с.
3. Вайдахер Ф. Загальна музеологія / Ф. Вайдахер. – Львів : Літопис, 2005. – 632 с.
4. Гаврилюк С. В. Історичне пам’яткознавство Волині, Холмщини і Підляшшя (ХІХ – початок ХХ ст.): Монографія. – 2-е вид., доп. / С. В. Гаврилюк. – Луцьк : РВВ "Вежа” Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008.– 536 с.
5. Гріффен Л. О. Пам’ятка техніки як феномен історії і культури / Л. О. Гріффен // Праці Центру пам’яткознавства. Вип. 14 / Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК. – 2008. – С. 40–52.
6. Гріффен Л. О. Український технічний музей / Л. О. Гріффен, В. О. Константинов ; Центр пам’яткознавства НАН України та УТОПІК. – Ніжин : Видавництво „Аспект-Поліграф”, 2008.– 172 с.
7. Дейвіс Н. Європа: Історія / Норман Дейвіс; Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. – К. : Видавництво Соломії Павличко „Основи”, 2006. – 1464 с.
8. Дубровський В. В. Охорона пам’яток культури в УСРР (Відбиток із збірника „Охорона пам’яток культури на Україні”. – Х. : Державне вид-во, 1927. Ч. 1) / В. В. Дубровський. – Х., 1927. – 11 с.
9. Заремба С. Нариси з історії українського пам’яткознавства / С. Заремба – К. : ТОВ „Видавництво Аратта”, 2002. – 204 с.
10. Маньковська Р. В. Музейництво в Україні / Р. В. Маньковська. – К. : Інститут історії України НАН України, 2000. – 140 с.
11. Мезенцева Г. Г. Музеєзнавство / Г. Г. Мезенцева. – К. : Вища школа, 1980.– 120 с.
12. Музей Ашмола [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: // ru.wikipedia.org/wiki.
13. Музейное дело в России / Под. ред. М. Е. Каулен. – М. : Издательство „ВК”, 2003. – 614 с.
14. Омельченко Ю. А. Перша підсистема музейництва (теоретичні засади, витоки, формування) / Ю. А. Омельченко // Культурологічні студії. – К., 1999. – Вип. 2. – С. 288–311.
15. Основы музееведения / Отв. ред. Э. А. Шулепова. – М. : Эдиториал УРСС, 2005. – 504 с.
16. Разгон А. М. Охрана исторических памятников в России (XVIII в. – первая половина ХIX в.) / А. М. Разгон // Очерки истории музейного дела в СССР. – М., 1971. – Вып. 7. – С. 292–365.
17. Российская музейная энциклопедия / Редкол. : В. Л. Янин. – М.: Прогресс, 2005. – 845 с.
18. Рутинський М. Й. Музеєзнавство : Навч. посіб. / М. Й. Рутинський, О. В. Стецюк. – К. : Знання, 2008. – 428 с.
19. Свєнціцький І. С. Про музеї та музейництво (нариси і замітки) / І. С. Свєнціцький. – Львів : Діло, 1920. – 80 с.
20. Хадсон К. Влиятельные музеи. Пер. Л. Мотылев / Кеннет Хадсон. – Новосибирск : Сибирский хронограф, 2001. – 194 с.
21. Шмит Ф. И. Музейное дело. Вопросы экспозиции / Ф. И. Шмит. – Л. : Academia, 1929. – 248 с.
22. Юренева Т. Ю. Музееведение : учебник для высшей школы. – 4-е изд., испр. и доп. / Т. Ю. Юренева. – М. : Академический проект „Альма Матер”, 2007. – 560 с.
23. Museo Archeologico Nazionale [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.marketplace.it/ museo.nazionale/emuseo_home.htm.
___________________________________________
Волинський музейний вісник: Наук. зб.: Вип. 3. / упр-ня культури і туризму Волин. ОДА; Волин. краєзн. музей; каф. документознавства і музейн. справи ВНУ ім. Лесі Українки ; Упоряд. А. Силюк, Є. Ковальчук. – Луцьк, 2012. – С. 3-6.
Додав: volyn-museum |
Переглядів: 1349
Всього коментарів: 3
3 Александр   (06.02.2013 11:43)
Дійсно,"передерто" майже дослівно,повно текстуальних співпадінь.
Наукова громадо!Звернімо увагу!Це,дійсно,плагіат!

2 Иван   (06.02.2013 04:44)
Ганьба!!!!!

1 Иван   (06.02.2013 04:41)
дивна стаття.
авторка не послалася на людину,яка дала визначення поняттю "музейна пам'ятка" кандидата культурології Руденка Сергія Борисовича
http://www.nbuv.gov.ua/books/2012/12rudenko.pdf
http://www.nbuv.gov.ua/books/2012/rudenko.pdf
http://www.nbuv.gov.ua/books/2012/rudenko_spys.pdf
http://www.nbuv.gov.ua/books/2012/rudenko.html

а використання визначення без посилання-плагіат!!!!

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]