Головна » Статті » Волинський краєзнавчий музей
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ АТРИБУЦІЇ ПРЕДМЕТІВ ХУДОЖНЬОГО СРІБЛА (на прикладі колекції Львівського історичного музею).
Ольга Перелигіна,
провідний науковий співробітник
Львівського історичного музею, м. Львів
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ АТРИБУЦІЇ ПРЕДМЕТІВ ХУДОЖНЬОГО СРІБЛА (на прикладі колекції Львівського історичного музею)
Музеї, як відомо, визнані у світі науково-дослідними інституціями. Уся історія виникнення і розвитку музейництва підтверджує зв’язок музею з наукою. Водночас від результатів наукової праці в музеї залежить ефективність фондової, реставраційної, експозиційної та освітньої діяльності.
У дослідницькій діяльності музеїв прийнято виділяти два основні напрями:
1) дослідження у царині профільних наук;
2) власне музеєзнавчі дослідження*.
Першоджерелами для цих досліджень є передусім фондові зібрання музею. Одним із найважливіших завдань наукової діяльності у галузі музеєзнавчих досліджень є вивчення музейних пам’яток. У музеєзнавстві прийнято виділяти три етапи наукового опрацювання музейних предметів і колекцій: атрибуція, класифікація, інтерпретація. У результаті такої роботи, де атрибуція є не лише першим, а й найбільш відповідальним етапом, виявляється та оцінюється значний комплекс інформації про пам’ятку. Причому музейна цінність предмета не обмежується його науковою цінністю, адже музейну пам’ятку, як слушно зауважує російський музеолог Тамара Юренєва, можна розглядати з погляду історичної, художньої, естетичної, мистецької та комунікативної вартості [36, с. 354].
Мусимо визнати, що в українському музеєзнавстві немає однозначного розуміння значення та змісту науково-дослідної та атрибуційної роботи. Так, автори одного із сучасних українських підручників з музеєзнавства (2005) взагалі оминають такий важливий напрямок музейної діяльності як науково-дослідна робота, не згадують і про атрибуцію музейних предметів [16]. У іншому підручнику (2008) в розділі „Основні напрями роботи музеїв” науково-дослідна робота окремо не виділена, а лише побіжно згадана при розгляді такого напряму діяльності музею як фондова робота [31, с. 95]. Науково-дослідна діяльність, як випливає з тексту підручника, полягає лише в „обробці та уведенні у науковий та загальнокультурний обіг матеріальних і нематеріальних об’єктів музейної спадщини” [інші напрями не вказані. — О. П.] [31, с. 95]. Автори згаданого підручника плутають завдання атрибуції та каталогізації музейних предметів: вважають, наприклад, що „спробувати знайти відповідь на запитання, хто міг бути автором цього твору” потрібно на етапі каталогізації музейних творів [31, с. 93]. Але ж, як відомо, питання про авторство виникає уже на етапі атрибуції. Без попередньо проведеної атрибуції пам’яток каталогізація музейних зібрань не має сенсу.
В українському музеєзнавстві питання атрибуційної роботи ще недостатньо розроблене, немає узгодженості в тому, до якого виду роботи віднести атрибуцію. Одні вважають її видом науково-дослідної роботи [11, с. 5], інші — науково-фондової [7, с. 59].
Немає однозначного розуміння і визначення того, що саме слід розуміти під атрибуцією. Нерідко цей термін уживають, коли йдеться лише про визначення авторства мистецького твору або зображеної на портреті особи, що безумовно звужує зміст самої атрибуційної роботи. У підручниках з музеєзнавства часом вміщують короткі словники музеєзнавчих термінів, але цей термін там не пояснюється належним чином, або не згадується взагалі [16; 31]. Дослівно два речення, зміст яких важко зрозуміти, присвятив визначенню поняття атрибуції автор посібника з музеєзнавства, адресованого студентам та музейним працівникам (2008): „На цьому етапі здійснюється процеси [sic!] атрибуції (визначення), класифікації предметів. Розглянемо ці процеси. Так, виявлення ознак, які притаманні предметам, належить до процесу визначення предметів” [37, с. 69]. Найбільш оптимальне, на нашу думку, визначення атрибуції подано у підручнику для дистанційного навчання, підготовленому науковцями Відкритого міжнародного університету розвитку людини „Україна”: „Атрибуція (від лат. — attributio — приписування) — виявлення основних ознак музейного предмета, що зумовлюють його назву, призначення, матеріал, техніку виготовлення, авторство, хронологію і географію створення, а також місце знаходження” [35, с. 267].
Більше уваги розробленню проблемних питань музейної справи приділяють російські музеєзнавці [3; 12, с. 96—109; 34; 36, с. 382—383]. Значною мірою під їхнім впливом у музейній практиці радянського та пострадянського періоду визначилися основні завдання атрибуційної роботи в музеї. Отже, під атрибуцією розуміють виявлення основних ознак предмета і його опис за певними позиціями, які передбачають встановлення назви (відповідно і призначення), місця і часу створення, авторства, соціальноїта етнічної приналежності, матеріалів, використаних при його створенні, техніки виготовлення, розмірів. Атрибуція передбачає визначення джерела надходження предмета в музейну колекцію, встановлення осіб, причетних до його створення та побутування, зокрема власників. У процесі атрибуції складається безпосередній опис предмета, в якому вказується форма, колір, будова, складові частини, сюжет, особливості декорування, стилеві ознаки тощо. Розшифровуються написи, підписи, штампи, клейма та інші знаки, нанесені на предмет. Завданням музейного науковця, який проводить атрибуцію, є також опис стану збереженості предмета, зазначення характеру пошкоджень та пропозицій щодо того, чи потребує предмет проведення реставраційно-профілактичних робіт. Складовою частиною атрибуційної роботи є складання бібліографії архівних документів та публікацій, де вміщені відомості про пам’ятку.
Неважко зауважити, що більшість полів науково-уніфікованого паспорта музейного предмета призначені для введення інформації, одержаної саме в результаті атрибуції даного предмета. Таким чином атрибуцію можна розглядати і як процес вивчення предмета, і як його результат. Виявлена інформація фіксується в облікових документах, використовується в науково-дослідній, фондовій, експозиційно-виставковій та освітній діяльності музею. Без попередньо проведеної наукової атрибуції неможливо провести каталогізацію музейних колекцій.
З тим, що питання атрибуційної роботи недостатньо розроблені українськими музеологами, пов’язана ще одна важлива проблема —проблема профільної освіти. Лише в трьох містах нашої держави (Київ, Харків, Луцьк) є вищі навчальні заклади із спеціалізованими кафедрами музеєзнавства. Не можна не погодитись з Ігорем Довжуком у тому, що „навряд чи знайдеться інша сфера діяльності, працівники якої в переважній більшості не мали б базової освіти за фахом” [7, с. 3]. Отже, вирішення загальнодержавної проблеми підготовки фахівців з музейної справи залишається відкритим. З іншого боку колекції пам’яток настільки різноманітні, що самої лише загальнотеоретичної підготовки виявляється замало, зокрема, коли йдеться про атрибуцію. За таких обставин самоосвіта, наукові зв’язки, консультації спеціалістів, власний практичний досвід пошуків істини шляхом проб та помилок набувають особливого значення. Саме тому авторка цих рядків прагне поділитися деякими зауваженнями щодо специфіки атрибуції пам’яток художнього срібла.
Атрибуція — вивчення музейної пам’ятки, намагання встановити найважливішу інформацію про неї є свого роду інтелектуальною пригодою, в якій поряд із загальновідомими правилами гри є свої винятки, несподіванки і загадки. Як не дивно, труднощі можуть починатися уже на першій сходинці — встановленні назви предмета. Зміни у способі життя неминуче приводять до того, що чимало речей певного призначення видозмінюються до невпізнання, а нерідко взагалі виходять з ужитку. Як ідентифікувати предмет незрозумілого призначення? Трапляються випадки, коли назва не викликає сумнівів, але знайомі з повсякденного життя предмети, наприклад, столовий ніж чи виделка, виглядають вельми незвично для сучасної людини. Нині практично не використовують спеціальних ножів для сиру чи виделок для риби, але у столовому сріблі минулих століть це звичайна річ. Є чимало предметів символічного призначення, які на перший погляд виглядають як функціональні. Наприклад, такий предмет як ключ далеко не завжди призначається для замикання дверей, скриньок, сейфів тощо. Історії відомі церемоніальні міські ключі, камергерські ключі, символічні ключі масонських лож та ін. Проблема у тому, що назва повинна бути короткою, а водночас відображати призначення артефакта, наприклад: виделка для риби. У багатьох випадках при ідентифікації предмета на допомогу можуть прийти типологічні словники золотарських виробів [30, с. 25—46; 41, s. 105—148]. Про золотарські твори сакрального мистецтва (православ’я) можна більше довідатися, зокрема, у книгах для священнослужителів [14]. Є чимало видань, присвячених певним видам золотарських виробів, особливо історичному столовому сріблу [2; 44; 47]. Цікавим і корисним для музейника є знайомство з науковими каталогами художнього срібла, авторами яких є спеціалісти провідних музеїв, зокрема України, Польщі, Росії [2; 8; 15; 29; 52]. На книжковому ринку можна знайти варті уваги енциклопедії антикваріату [1; 10; 27]. Не варто відмовлятися від знайомства з такою літературою, як довідники для товарознавців ювелірних виробів [9]. Можна наводити великий перелік спеціальних видань [до бібліографії статті внесено лише декілька. — О. П.], проте вони, на жаль, доступні лише читачам великих бібліотек. Крім того, варто зауважити, що ці видання вимагають володіння іноземними мовами, а книг подібної тематики українською мовою обмаль. Музейники західноукраїнських регіонів, як можна зауважити, користуються здебільшого російською та польською літературою.
У пошуках істини не виключені і випадкові знахідки при перегляді літератури з іншої, але дотичної до наших інтересів тематики. Так, наприклад, у зібранні Львівського історичного музею є срібний виріб, вписаний до інвентарів як якір. Звичайно, йдеться не про справжній якір. Назву і призначення предмета не вдалося встановити відразу. Річ виглядала як сувенір із символічним значенням: якір — символ надії. Певного разу, переглядаючи старе німецьке видання про історію орнаментики і декору, авторка цих рядків натрапила на одному з малюнків на дуже схожий предмет — виявилося, що це футляр для голок [43, S. 545]. Думаю, що такі випадковості в атрибуційній роботі — закономірні.
Треба погодитись із зауваженням австрійського музеолога Фридриха Вайдахера про те, що і в музейній практиці „дослідження — це критичний перегляд фактів, їхніх джерел та взаємозв’язків. Досліджувати — це ставити класичні запитання: „Хто? Що? Коли? Де? Чому? Як? Чим? Навіщо?; вивчати протилежності і подібності, демонструвати приклади і свідчення та робити висновки” [6, с. 263].
Добре, якщо колишній власник знає історію походження пам’ятки, тоді вона поступає в музей з певною легендою. Проте такі випадки з предметами художнього срібла, як свідчить практика, трапляються рідко. До того ж надану інформацію у будь якому випадку слід верифікувати (перевірити на достовірність). У більшості випадків музейний науковець (найчастіше це зберігач фонду) залишається сам на сам з предметом. Тут варто зауважити, що вироби художнього ювелірного металу, на відміну від багатьох інших музейних пам’яток, внаслідок властивої їм інформативності, можуть дати дослідникові більше підказок. Наприклад, на виробах, що належали іменитим власникам (особливо на столовому сріблі), нерідко зустрічаються гравіровані герби та ґмерки, які варто спробувати ідентифікувати. Так були визначені авторкою власники срібного сніданкового сервізу князів Любомирських із зібрання Львівського історичного музею. Лише через деякий час у архівному документі [довоєнна інвентарна книга Музею князів Любомирських у Львові, яка зберігається у вроцлавському Оссолінеумі. — О. П.] вдалося знайти документальне підтвердження правильності цієї складової атрибуційної роботи.
Срібло у всі часи вважалося вишуканим подарунком, про що свідчать дарчі написи на предметах, які, що дуже важливо, здебільшого підписані і датовані. Так, у результаті відчитання напису на диригентській паличці із срібним окуттям, що зберігається у фондах ЛІМ, вдалося встановити, що її власник — Стефан Федак був диригентом музичного товариства „Львівський Боян” [20, с. 19—20]. Цікаво, що в історії та літературі Стефан Федак відомий як український промисловець і громадський діяч, але не як диригент. Напис на музейній пам’ятці документально засвідчив ще одну грань його таланту. Наведемо ще один цікавий приклад. У літературі, присвяченій Львову, раніше зустрічалося твердження, що пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові був відкритий 1905 року. Дата на срібних пам’ятних вінках з нагоди цієї події (1904) примусила засумніватися у правильності поширеної дати відкриття пам’ятника. Справді, як виявилося, пам’ятник був відкритий саме 30 жовтня 1904 року, як вказувалося у гравірованому на вінку пам’ятному написі [20, с. 22—23].
Дуже важливу інформацію про предмет, власне відповіді на ключові питання атрибуції: ХТО? (автор-виробник), КОЛИ? (датування), ДЕ? (місце створення) можна довідатись, відчитавши клейма на золотарському виробі. Найчастіше на виробах ювелірного металу зустрічаються державні клейма, які засвідчують, що предмет виготовлений на території певної держави з благородного металу допустимої до клеймування проби. Нерідко на таких клеймах є позначення пробірної установи певного міста. Уточнити місце виготовлення допомагають і міські клейма, часто із зображеннями, що вказують на міський герб. Натомість іменні клейма ідентифікують конкретного виробника (фабрику, майстерню майстра). Відомі клейма, що можуть датувати річ з точністю до року (найчастіше це англійські клейма у вигляді літери). Клейма, що вказують лише на саму пробу, можуть ставитися окремо від державного клейма (наприклад, російське клеймо з цифрою „84"). Зустрічаються срібні вироби з позначенням проби у лотах (наприклад, „12", „13"). Важливі події в історії побутування предмета відбивають клейма імпорту, експорту, контрибуційні та ломбардні клейма тощо.
Робота музейного дослідника з клеймами вимагає певних знань і досвіду, зокрема, знайомства з системами та особливостями клеймування благородних металів в окремих державах у різні періоди часу. Лише непідготовленому любителю старожитностей може видатися, що варто знайти подібне клеймо в якомусь довіднику, щоб встановити істину і атрибутувати предмет. Проте подібні зовні клейма можуть мати і різне походження, і різне датування. Позаяк на тему клеймування благородних металів не проводять окремих занять ані у вузах, ані на будь-яких курсах підвищення кваліфікації, українські музейники змушені долати цей бар’єр самотужки. Тобто звертатись до спеціальної літератури. Коротко про систему клеймування срібла в Європі та Україні можна прочитати у книжці Миколи Назимка „Золотарство в Україні” [13]. Окремі клейма давніх українських майстрів викладені в монографічному дослідженні Марка Петренка „Українське золотарство” [28]. З клеймами, які використовувалися на українських землях, що входили до складу Австрії та Польщі, варто ознайомитися у праці польського дослідника Міхала Ґрадовського [42]. Державні та іменні клейма на золотарських виробах, виготовлених на терені підросійської України, представлені у фундаментальній праці групи російських авторів, серед яких є відомий знавець ювелірного мистецтва — Марина Постнікова-Лосєва. — О. П.] [30]. Це видання стане у пригоді також при визначенні клейм на російському сріблі XV—XX cт.
Менш доступними є книги, присвячені історії клеймування благородних металів в інших країнах, хоча найбільш популярні з них витримали по кілька видань. Корисною для дослідників золотарства минулих століть є фундаментальна праця німецького автора Марка Розенберґа „Клейма золотарів” [49]. У ній, окрім державних та міських клейм, уміщені іменники, зокрема детально представлені клейма старих німецьких майстрів. Допомогти у визначенні державних та міських клейм Європи та Америки може довідник Яна Дівіша „Клейма на сріблі” [40]. Найбільш повний визначник „Міжнородні клейма на сріблі”, більш відомий за назвою видавництва „Tardy”, містить також бібліографію з цього питання [45].
Дослідникові музейного срібла варто звернути увагу передусім на літературу, присвячену художньому сріблу та історії клеймування у тих державах, чиї вироби найчастіше зустрічаються в колекції. Якщо йдеться про колекцію Львівського історичного музею, то в ній повніше представлене польське, австрійське, російське, німецьке срібло, аніж українське, англійське чи французьке, що зумовлено особливостями історичного розвитку нашого краю. Вказана вище література є найбільш затребуваною в роботі з пам’ятками ЛІМУ. До цього списку варто додати книгу австрійського автора Альфреда Рорвассера „Австрійські клейма. Клеймування благородних металів в Австрії від 1524 до 1987 року” [48].
У роботі з клеймами важливо знати не лише їхнє географічне походження, але й час використання. Це допомагає встановити датування, а іноді може прислужитися вагомим аргументом у наукових дискусіях. Наприклад, час вживання австрійських контрибуційних клейм, що були биті на церемоніальних срібних ключах міста Львова, свідчив про помилковість твердження деяких львівських істориків про те, що російське військо, залишаючи Львів у грудні 1809 року, вивезло із собою церемоніальні ключі міста. Авторка цих рядків, вивчаючи проблему, дійшла такого висновку: „Контрибуційні клейма львівської пробірні 1806—1807 років свідчать про те, що напередодні подій 1809 року символічні ключі Львова перебували у місті… Друге австрійське контрибуційне клеймо могло бути проставлене лише між 19 грудня 1809 року і 1 травня 1810 року, тобто у період дії імператорського указу про повторне клеймування. Російські війська залишили Львів, як відомо, 15 грудня 1809 року. З вищенаведених фактів випливає однозначний висновок: ані росіяни, ані хтось інший символічні ключі Львова у 1809 році з міста і держави не вивозили” [26, с. 271].
Авторка статті на власному досвіді переконалася, що навіть наявність під рукою потрібної літератури ще не дає гарантії того, що дослідникові неодмінно поталанить встановити лише за клеймами час і місце виготовлення, а тим більше авторство. Адже є чимало клейм, які не зустрічаються у визначниках, особливо це стосується іменних клейм. Несподіваною пасткою для початківця можуть стати фальшиві клейма, що нерідко зустрічаються, наприклад, на сріблі другої половини ХІХ ст. і навіть на сучасних виробах [18; 24; 25]. Інформацію для роздумів можуть надати результати пробірної експертизи на вміст срібла у металі. Йдеться про визначення проби та її відповідність нанесеним на предмет клеймам. Наскільки це важливо може свідчити приклад з власної практики. На срібній ложці, держак якої був виконаний у вигляді пластичної постаті Наполеона Бонапарта (з колекції Львівського історичного музею), були клейма, одне з яких мало би свідчити, що виріб виконано в Англії зі срібла не нижче 925°. Проте пробірна експертиза показала пробу значно нижчу — 875°. Зрештою виявилося, що клейма на ложці — фальшиві [18].
Метал різної проби у складових частинах виробу може навести на думку про те, що окремі частини виготовлено різними майстрами у різних майстернях, можливо, у різний час. У будь-якому випадку слід особливо уважно оглянути предмет, звернути увагу на доцільність форми і будови виробу, його функціональність, проаналізувати сюжет і стилістичні особливості, характер декору, нанесені пізніше написи та зображення тощо. Це потрібно не лише для опису як такого, але й для визначення автентичності і цінності пам’ятки, що також є важливою складовою атрибуції музейного предмета. У такий спосіб авторкою цих рядків був досліджений срібний хрест з розп’яттям, що довгий час вважався виробом XVII ст., а виявився фальсифікатом третьої чверті ХІХ ст. [23]. Подібною була історія із срібним приладдям для письма, що також походило з колекції Музею [19]. Причому клейм на цих предметах не було.
Щоби застерегти себе від можливих помилок, музейному науковцю, який працює з дорогоцінними металами, в процесі самоосвіти варто звернути увагу на видання з порадами для колекціонерів [4; 50] і публікації, присвячені проблемам встановлення автентичності пам’яток історії та культури [38; 46; 53].
Мистецька цінність золотарського виробу безпосередньо пов’язана з його художньо-стильовими особливостями. Разом з тим аналіз форми і декору може допомогти у датуванні артефакта. Такий випадок з власного досвіду авторка цих рядків описала в окремій статті [22]. Коротко суть проблеми зводилася до того, що кубок, декорований монетами XVI ст., у збірці ЛІМ довгий час вважався виробом львівського майстра XVI ст. На виробі було два клейма. Зображення на одному з них нагадувало лева, що стоїть на задніх лапах [лев — герб Львова. — О. П.]. На іменному клеймі можна було прочитати прізвище майстра — HUBNER. У результаті вивчення клейм авторка цих рядків уточнила, що на міському клеймі зображений ведмідь — герб Берліна, а майстер Йоахім Гюбнер працював у Берліні між 1737—1778 роками. Проте зауважимо, що навіть, якби на виробі не було жодних клейм, музейний кубок все ж не можна датувати XVI ст. Дзвоноподібна форма чаші цього кубка була характерна для європейського ювелірства періоду зрілого бароко і рококо. Отже, такий кубок аж ніяк не міг бути виконаний у період Ренесансу чи маньєризму. Це ж підтверджує і орнамент карбованого декору — трельяжна сітка. Такий орнамент з’являється у золотарських виробах лише у першій третині XVIІІ ст. Опис форми виробу, ознак стилю, особливостей декору для музейних працівників, що не мають відповідної освіти, може виявитися надто складним завданням. У таких випадках слід звертатися до спеціальної літератури, зокрема тієї, що стосується історії золотарства [39; 51], еволюції мистецьких стилів та орнаментики [5; 17; 32; 33; 43].
Робота з клеймами іноді дає можливість ідентифікувати майстра, іменник якого раніше вважався невідомим і не зустрічався в літературі. Так, наприклад, трапилося з визначенням золотаря, у майстерні якого був виконаний срібний церемоніальний ланцюг президентів м. Львова. Призначення виробу [на звороті підвіски з гербом Львова були вигравірувані прізвища львівських президентів. — О. П.] та австрійське державне клеймо для срібла, бите львівською пробірною установою, наводили на думку, що майстер, який виготовив ланцюг, був львів’янином. Іменне клеймо мало у щитку дві латинські літери „JJ”. Серед прізвищ львівських майстрів, які працювали з ювелірними металами [прізвища майстрів-ювелірів та інших ремісників вказувалися у старих львівських довідниках. — О. П.], був лише один золотар з такими ініціалами — Ян Яжина (Jan Jarzyna). Через деякий час авторці цих рядків вдалося знайти документальне підтвердження авторства цього майстра: в одній з львівських газет за 1892 рік повідомлялося, що маґістрат м. Львова замовив одному з кращих львівських золотарів — Янові Яжині виготовлення срібного церемоніального ланцюга для президента м. Львова [21].
У даній статті авторкою зазначені пунктиром лише деякі проблемні питання атрибуції предметів художнього срібла, які доводиться вирішувати музейним зберігачам і науковцям. Тема залишається відкритою до обговорення та наукових дискусій.
____________________
*Див. Перелигіна О. І. Специфіка науково-дослідної діяльності музею // Сучасні вимоги до діяльності музейних закладів на громадських засадах: Матеріали наради-семінару, 14 трав. 2008 р., Львів / Львів. іст. музей; Наук. ред.: Л. Перейма, О. Роман; Літ. ред. Я. Тучапський. — Львів: Сполом, 2008. — С. 21—27.
1. Антиквариат: Энциклопедия мирового искусства / Ген. ред. Х. Маллалью. — Москва: Белый город, 2003. — 640 с.: ил.
2. Арендар Г. Срібний посуд XVII — початку XX століть. Колекція Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського. — Київ: Родовід, 2006. — 174 с.: іл.
3. Атрибуция музейного памятника: Справочник / Мин-во культуры Российской Федерации; Российский этнографический музей; Под ред. И. В. Дубова. — Санкт-Петербург: Изд-во „Лань”, 1999. — 352 с.
4. Большая иллюстрированная энциклопедия древностей / Д. Рейдова, Я. Дурдик, Л. Кибалова и др. — Прага: Артия, 1982. — 496 с.: ил.
5. Буткевич Л. М. История орнамента: Учеб. пособ. для вузов. — Москва: Гуманит. центр ВЛАДОС, 2010. — 267 с., 8 с. ил.
6. Вайдахер Ф. Загальна музеологія: Посіб. / Переклали з нім.: В. Лозинський, О. Лянг, Х. Назаркевич; Наук. ред. З. Мазурик. — Львів: Літопис, 2005. — 630 с.
7. Довжук І. В. Основи музеєзнавства: Навч. посіб. / Східноукр. нац. ун-т ім. В. Даля. — Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2008. — 164 с.
8. Золота скарбниця України: [Каталог зібрання Музею історичних коштовностей України]. — Київ: Вид-во „Акцент”, 1999. — 208 с.: іл.
9. Логинов В. Д. Ювелирные товары и часы. — Москва: Экономика, 1989. — 205 с.
10. Миллер Д. Все об антиквариате. — Москва: БММ АО, 2001. — 224 с.: ил.
11. Музей як науково-дослідна установа / Мін-во культури України; Нац. музей історії України. Наук.-метод. відділ музеєзнавства; Авт.-уклад.: О. Л. Кагарлицький, С. Я. Івахно. — Київ, 2005. — 10 с.
12. Музееведение. Музеи исторического профиля: Учебное пособие для вузов по спец. „История” / Под. ред. К. Левыкина, В. Хербста. — Москва: Высш. шк., 1988. — 431 с.
13. Назимок М. М. Золотарство в Україні. — Київ: Видавнича компанія „Воля”, 2003. — 256 с.: іл.
14. Настольная книга священнослужителя: В 7 т. — Москва: Изд-во Москов. Патриархии, 1983. — Т. 4: Православный храм, богослужебная утварь и одеяния духовенства. — 820 с.: ил.
15. Немецкое художественное серебро в Эрмитаже: Каталог / Авт. М. Н. Лопато. — Санкт-Петербург, 2002. — 236 с.: ил.
16. Основи музеєзнавства, маркетингу та рекламно-інформаційної діяльності музеїв / Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника; Авт.: П. Горішевський, М. Ковалів, В. Мельник, С. Оришко; Під ред. В. Великочого, Н. Гасюк. — Івано-Франківськ: Плай, 2005. — 64 с.: іл.
17. Орнамент всех времен и стилей: В 2 т. / Пер. с фр. Б. Б. Павлов. — Москва: АРТ-РОДНИК, 2008. — Т.1: Античное искусство, искусство Азии, средние века. — 102 с.: ил.; Т. 2: Средневековое искусство, Ренессанс, XVII—XIX века. — 222 с.: ил.
18. Перелигіна О. Дещо про Наполеона і не тільки… // Експерт мистецтва — 2007. — № 1. — С. 10—13.
19. Перелыгина О. Интеллектуальное приключение с „иллюстрированным фальсификатом” // 24 карати. Мода. Стиль. Коштовності. — 2004. — № 17. — С. 25—28.
20. Перелигіна О. Клейма і написи в атрибуції художнього срібла кінця XIX — початку ХХ ст. у збірці ЛІМ // Наукові записки / Львів. іст. музей; Наук. ред.: В. Коссой, О. Роман. — Львів: НВФ „Українські технології”, 1997. — Вип. 6, ч. 1. — С. 14—35.
21. Перелигіна О. Міські клейноди // Історія Львова: У 3 т. / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Ред. кол.: Я. Ісаєвич (голова) та ін.; Ред. Ю. Бірюльов. — Львів: Центр Європи, 2006. — Т. 1: 1256—1772. — С. 45—52.
22. Перелигіна О. Монетний кубок у збірці Львівського історичного музею: проблеми атрибуції // Наукові записки / Львів. іст. музей; Наук. ред.: І. Симчич, О. Роман. — Львів: Новий час, 2000. — Вип. 9. — С. 39—48.
23. Перелигіна О. Таємниця „королівського” хреста. (З досвіду атрибуції та інтерпретації музейної пам’ятки) // Мистецтвознавство України: Зб. наук. пр. — Львів: Афіша, 2011. — С. 213—224.
24. Перелигіна О. Фальсифікат у музейній збірці: проблема оцінки та використання // Сучасний музей: між скарбницею та підприємством: Матеріали Міжнар. конф. 8—10 жовт. 2006 р., Чернівці. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2008. — С. 109—115.
25. Перелигіна О. „Фальшак” у музеї // Поступ. — 1999. — 29 квіт. (№ 63). — Постфактум: [Додаток]. — С. 1—2.
26. Перелигіна О. Церемоніальні ключі Львова: спростування міфу про втрату пам’ятки // Історичні пам’ятки Галичини: Матеріали Третьої наукової краєзнавчої конференції. 19 листоп. 2004 р. / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка; Ред. кол.: Я. Малик (відп. ред.) та ін. — Львів: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2005. — С. 267—274.
27. Персалл Р. Краткий экскурс в историю антиквариата: Серебро. — Минск: Белфакс, 1997. — 128 с.: ил.
28. Петренко М. З. Українське золотарство XVI—XVIII ст. — Київ: Наукова думка, 1969. — 208 с.: іл.
29. Польское художественное серебро XVII — первой половины XIX века в Эрмитаже: Каталог выставки, 19 окт. 2004 — 6 февр. 2005 года / Авт. М. Н. Лопато. — Санкт-Петербург, 2004. — 108 с.: ил.
30. Постникова-Лосева М. М., Платонова Н. Г., Ульянова Б. Л. Золотое и серебряное дело XV—XX вв. [Территория СССР]. — Москва: Изд-во ЮНВЕСТ ТРИО, 1995. — 376 с.: ил.
31. Рутинський М. Й., Стецюк О. В. Музеєзнавство: Навч. посіб. — Київ: Знання, 2008. — 428 с.
32. Словник декоративно-ужиткового мистецтва: У 2 т. / Львів. акад. мистецтв; За заг. ред. Я. П. Запаска. — Львів: Афіша, 2000. — Т. 1: А—К. — 364 с.: 316 іл.; Т. 2: Л—Я. — 400 с.: 279 іл.
33. Соколова Т. Орнамент — почерк эпохи. — Ленинград: Аврора, 1972. — 148 с.: ил.
34. Финягина Н. П. Изучение музейных предметов, коллекций и собраний // Российская музейная энциклопедия. — Москва: Прогресс; РИПОЛ классик, 2005. — С. 217.
35. Шевченко В. В., Ломачинська І. М. Музеєзнавство: Навч. посіб. для дистанційного навчання. — Київ: Ун-т „Україна”, 2007. — 288 с.
36. Юренева Т. Музееведение: Учеб. для высш. школы. — Москва: Академический проект, 2003. — 560 с.
37. Якубовський В. І. Музеєзнавство: Навч. посіб. / Кам’янець-Подільський держ. ун-т. — Кам’янець-Подільський, 2006. — 272 с.: іл.
38. Bobrow R. Fauxbergé, czyli o falsyfikatach złotniczych //Art & Business. — 1988. — № 9. — S. 29—31.
39. Coradeschi S. Srebra. Dzieje wyrobów ze srebra od starożytności do lat pięćdziesiątych XX wieku / Tł. z wł. T. Łozińska. — Warszawa: Arkady, 1999. — 192 s.: il.
40. Diviš J. Merkzeichen auf Silber. — Praha: Artia, 1976. — 248 S.
41. Gradowski M. Dawne złotnictwo: technika i terminologia. — Warszawa: Państwowe wyd-wo naukowe, 1984. — 158 s.
42. Gradowski M. Znaki na srebrze. Znaki miejskie i państwowe używane na terenie Polski w obecnych jej granicach. — Warszawa: Akces, 1994. — 294 s.
43. Handbuch der Ornamentik / Von F. S. Meyer. — Leipzig: Verlag von E. A. Seemann, 1927. — 620 S.: il.
44. Hernmark C. Die Kunst der europäischen Gold- und Silberschmiede von 1450 bis 1830. — München: Verlag C. H. Beck, 1978. — 411 S.: 196 Il.
45. International hallmarks on silver. — Paris: Tardy, 1985. — 540 p.
46. Müller-Straten Ch. Fälschungserkennung / Mit Beträgen von O. Perelygina und D. Lowenthal. — München: Verlag Dr. Ch. Müller-Straten, 2011. — 403 S.
47. Nože, lžiće, vidlički ze zbírek Uměleckoprůmyslového muzea v Praze: Katalog výstavy / Text V. Vokáčowá. — Praha, 1981. — 220 s.: il.
48. Rohrwasser A. Östereichs Punzen. Edellmetall-Punzierung in Östereich von 1524 bis 1987. — Wien: Verlag Bondi, 1987. — 80 S.
49. Rosenberg M. Der Goldschmiede Merkzeichen: 4 Bde. — Frankfurt am Main: Frankfurter Verlags-Anstalt a.-g., 1922—1928.
50. Srebra i platery: Poradnik dla kolekcjonera / Tłumaczenie z ang. B. Mierzejewska. —Warszawa: Arkady, 1998. — 192 s.: il.
51. Srebra XV—XX wieku / Tłumaczenie z wł. K. Kościelak, I. Kwiatek. — Warszawa: Wyd-wo Amber, 1998. — 248 s.: il.
52. Świat ze srebra. Złotnictwo augsburskie od XVI do XIX wieku w zbiorach polskich: Wystawa w Muzeum Narodowym w Krakowie, 29 kwietnia — 1 sierpnia 2004: [Katalog]. — Kraków, 2005. — 250 s.: il.
53. Wyroby ze złota i srebra // Arnau F. Sztuka fałszerzy. Fałszerze sztuki. Trzydzieści wieków antykwarskich mistyfikacji. — Warszawa, 1988. — S. 165—180.
__________________________________
Волинський музейний вісник: Музеї у дослідженні та збереженні пам’яток культурної спадщини західноукраїнських етнічних земель. Наук. зб. : Вип. 4. / упр-ня культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей; каф. документознавства і музейн. cправи ВНУ ім. Лесі Українки ; / упоряд. А. Силюк, Є. Ковальчук. – Луцьк, 2012. – С. 47-53.
Категорія: Волинський краєзнавчий музей | Додав: volyn-museum (20.09.2012)
Переглядів: 957 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]