| Головна » Статті » Волинський краєзнавчий музей |
ПОСТАТЬ НАТАЛІЇ КАРАЗІЇ В ДИСИДЕНТСЬКОМУ РУСІ (За матеріалами з фондів Волинського краєзнавчого музею).
|
Сергій Лис,
старший науковий співробітник
відділу новітньої історії
Волинського краєзнавчого музею, м. Луцьк
ПОСТАТЬ НАТАЛІЇ КАРАЗІЇ В ДИСИДЕНТСЬКОМУ РУСІ
(За матеріалами з фондів Волинського краєзнавчого музею)
Знаковою постаттю історії Маневиччини у другій половині ХХ століття є волинська дисидентка Наталія Хомівна Каразія. Вивчення її внеску в українську культуру та суспільно-політичну думку 1960-х – 1980-х років надзвичайно важливе для об’єктивного розуміння існування феномену дисидентського руху в Україні.
У 2006 році пані Наталія передала до Волинського краєзнавчого музею матеріали, що висвітлюють її особисту участь в боротьбі за незалежність України, яку проводили «незгідні», а також низку документів, що стосуються діяльності таких видатних подвижників як В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Надія Світлична, Людмила Семикіна та багатьох інших. Фонд Наталії Каразії – це чималий масив документів, листів, фотографій і спогадів (початково 600 описаних одиниць) про важкі дисидентські будні українських учасників руху опору 1960-х – 1980-х років і, звичайно ж, самої Наталії Хомівни [1].
Народилася пані Наталія 14 листопада 1936 року в багатодітній сім’ї колківського просвітянина Хоми Каразії. З перших кроків вбирала в себе патріотичний дух, який панував у її родині. В роки Другої світової війни селище Колки, яке відзначалося особливими проукраїнськими настроями, стало одним з найвідоміших центрів діяльності ОУН-УПА – тут 1943 року була повстанська Колківська республіка.
Не стояла осторонь боротьби за національне визволення і патріотична родина Каразії. 1950 року за співпрацю з УПА радянська репресивна система на десять років ув’язнила старшого брата Наталії Данила. У Волинському краєзнавчому музеї зберігається довідка № 0017237 Міністерства внутрішніх справ СРСР про звільнення Данила Хомовича 9 вересня 1955 року [2], а також документ про його повну реабілітацію у травні 1964 року [3]. Приклад старшого брата, всієї родини, настрої односельчан, жорстока розправа каральних органів над учасниками національно-визвольної боротьби (у 1944 році восьмирічна Наталка стала свідком наруги енкаведиста над тілами закатованих упівців) – все це сформувало в її душі протест проти тоталітарної системи, прагнення до боротьби за демократичну Україну [4].
Але важкий стан здоров’я (дівчинка ще у третьому класі захворіла на туберкульоз кісток) не давав змоги їй вести таку активну боротьбу проти системи, як вона того хотіла б. Однак її незламний дух все одно провадив її до боротьби.
Наталія Каразія мала літературне обдарування, хотіла стати письменницею. У 1963 році вона завершила роботу над вісімсотсторінковим романом «Надія», в якому описала свої багаторічні поневіряння по лікарнях. На цей роман дав розгорнутий аналіз тоді ще молодий київський критик Іван Дзюба. Він відзначив літературний хист молодої авторки [5]. У фондах Волинського краєзнавчого музею також зберігається машинописний варіант оповідання Наталії Каразії під псевдонімом Олена Сіліч «Солоні бризки», а також листи з редакцій журналу «Дніпро» та газети «Літературна Україна» до Наталії Хомівни з приводу надісланих нею рукописів художніх творів. Ось уривок з листа літконсультанта «Дніпра» А. М’ястківського від 20 серпня 1977 року: «Шановна товаришко Каразія! Ваші оповідання «Солоні бризки» і «Тарасик» прочитали. Загалом вони справляють приємне враження. Добре, що ви намагаєтесь психологічно розкрити характери персонажів» [7]. Але все ж Наталії порадили доопрацювати оповідання.
Добре зарекомендувала себе Наталія Каразія як літературний критик. Багатьох літераторів зацікавили її стаття про творчість Євгена Плужника та рецензія на книжку Валерія Шевчука «Серед тижня». Виконуючий обов’язки завідувача відділу критики журналу «Дніпро» В. Соботович запросив Наталію Каразію до співпраці саме у цій царині. У листі від 5 січня 1968 року він написав: «…я певен, що вам під силу написати для нас оглядову проблемну статтю про сучасну молоду прозу… статтю обсягом 24 – 30 стор. машинопису надішліть у кінці березня, будемо співпрацювати» [8].
Наталія Каразія береться за роботу. Але погіршення стану здоров’я і брак у Колках потрібної літератури для аналітичного дослідження не дали їй змоги виконати замовлення журналу. Повернулася до прози – оповідань, повістей, нарисів. Якийсь час вчителювала в школах сіл Підкормілля Любешівського та Куликовичі Маневицького районів. Але незважаючи на бажання працювати з дітьми, через хвороби змушена була припинити викладацьку діяльність [9].
Саме знайомство з Іваном Дзюбою виявилося доленосним і привело Наталію Каразію в коло дисидентів-шістдесятників. Спочатку Іван Дзюба познайомив її з Іваном Світличним та волинянином Євгеном Сверстюком, який мешкав у Києві. Трішки пізніше Наталія Каразія стала спілкуватися з Аллою
Горською, Людмилою Семикіною та іншими яскравими особистостями того часу. Найбільше ж обдарована колківчанка здружилася з Михайлиною Коцюбинською. Протягом багатьох років вона забирала до себе на літо доньку Михайлини Тетянку, за що київська подруга і соратниця була їй дуже вдячна. В одному з листів вона писала: «Дорога Наталочка, рідненька моя! Одне тільки слово крутиться в мене у голові, коли думаю про Тебе: Спасибі! Спасибі тобі за Таню! І ще: мені бракує твоєї твердості, переконаності в твоїх оцінках, судженнях, прогнозах» [10].
Протягом десятиліть переписувалися Михайлина Коцюбинська і Наталія Каразія, ділилися своїми думками, враженнями, проблемами, давали оцінку тій складній ситуації несвободи, яка панувала в Україні. Корпус листів цих двох видатних жінок становить вагому частину фонду Наталії Каразії у Волинському краєзнавчому музеї [11].
Важко пережила Наталія Каразія вбивство Алли Горської у 1970 році [12]. Побувати на могилі подруги змогла лише через рік. А пізніше свої спогади про цю видатну художницю дисидентку виклала на папері. Рукопис «Спогадів про Аллу Горську» зберігається у фондах Волинського краєзнавчого музею [13].
В наявності у музеї також чимало документів, фотографій, що висвітлюють діяльність Євгена Сверстюка, в якого не раз гостювала Наталія Хомівна, Надії Світличної, Романа Корогодського тощо [14]. Цих документів могло бути і більше. Але у 1972 році, після арешту Євгена Сверстюка, була затримана у Києві і Наталія Каразія. А в цей час в неї вдома у Колках працівники КДБ провели обшук і конфіскували щоденники, листи та рукописи, які відтоді зникли [15].
Надзвичайно важливий внесок Наталії Каразії у виготовлення та розповсюдження самвидавівської продукції, становлення самвидаву, який був феноменом української культури і суспільно-політичної думки 1960-х – 1980-х років, головною «зброєю» української демократичної інтелігенції [16].
Першою неформатною працею, яку передруковувала і розповсюджувала Наталія Хомівна, став твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Пізніше вона передруковувала «Репортаж із заповідника імені Берії» волинянина Валентина Мороза, твори інших українських (і не лише) «незгідних» [17].
Усередині 1980-х років Наталія Каразія стала членом Української Гельсінської Спілки. Деякий час жила у Львові. Активно співпрацювала з В’ячеславом Чорноволом, друкуючи на його прохання номери відновленого самвидавівського «Українського вісника». Допомагала редагувати газету «Молода Україна», редактором якої був Тарас Чорновіл. У Волинському краєзнавчому музеї експонуються листи В’ячеслава Чорновола до Наталії Каразії, які засвідчують їхню плідну співпрацю на ниві українського самвидаву.
«Дорога п. Наталю! Даю вам добрий кавалок роботи…» [18] «Пані Наталю! Нарешті я завалю вас роботою. Отже прошу…» і далі довгий перелік тієї роботи [19]. Ось так розпочинається більшість листів невгамовного лідера українського дисидентства до Наталії Каразії. Іноді на Наталію Каразію лягало основне навантаження по роботі над випуском журналу. «Дорога пані Наталія! У мене зараз шалений період – по два-три рази на день зустрічі з колективами, висунення… Отож вирватися до Вас чи зайнятися «Вісником» і друками поки що не вдається. Хоч я думаю про це щодня» [20], – писав В’ячеслав Чорновіл до Наталії Каразії, поки вона працювала над черговим номером «Українського вісника».
Зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї також рукописні спогади В’ячеслава та Тараса Чорноволів про перепоховання 19 листопада 1989 року у Києві «трьох мучеників України, замордованих в радянських концтаборах поета Василя Стуса і його побратимів Юрія Литвина та Олексу Тихого» [21].
Після перших демократичних виборів до Верховної Ради Наталії Каразії допомогли влаштуватися у львівський госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни, аби вона трохи поправила здоров’я – там щойно було дозволено лікуватися і репресованим. Але зіткнувшись з нелюдським ставленням до тих, хто довгий час був у немилості радянської влади, Наталія Хомівна оголосила голодівку протесту. На її захист стали деякі лікарі. Та на чотирнадцятий день голодування Наталію Каразію, скрутивши їй руки, викидають з реанімації просто на вулицю [22].
У фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається доручення голови Всеукраїнського Товариства репресованих Євгена Пронюка, яким Наталію Каразію уповноважено «репрезентувати інтереси Товариства у львівському госпіталі для інвалідів війни та репресованих» [23], а також цинічна відповідь на лист Наталії Каразії від головного управління охорони здоров’я МОЗ України – мовляв, воно проводить активну роботу «по забезпеченню належною медичною допомогою репресованих» [24].
У вересні 1990 року уряд Української Народної Республіки в екзилі надав Наталії Каразії своє громадянство. «Посвідчення (тимчасове). Видане Каразії Наталії Хомівни, що вона є громадянином УНР, згідно із законом про громадянство УНР від березня 1918 р. Реєстраційний номер БН-230» [25]. Таким чином, вона ніби стала громадянкою вільної України майже за рік до офіційного проголошення незалежності.
І в незалежній Україні Наталія Хомівна Каразія продовжує працювати. Її спогади не одноразово публікував відроджений у 1995 році Конгресом Українських Націоналістів колишній самвидавівський журнал «Воля і Батьківщина». А ще вона збирає різноманітні матеріали для створення музею визвольної боротьби ОУН-УПА і дисидентів. Деякі з них нескорена колківчанка час від часу передає до Волинського краєзнавчого музею, тому її фонд постійно поповнюється. Дуже прикро, що знесилена тілом (але аж ніяк не духом!) Наталія Каразія, яка вже не в змозі сама вийти далі, як на подвір’я своєї напівзруйнованої хати у Колках, змушена зараз боротися за виживання у нинішньому пострадянському суспільстві [26].
Насамкінець зазначу, що працівники Волинського краєзнавчого музею активно використовують матеріали фонду Наталії Каразії для формування виставок, присвячених історії Волині і України в 1960-х – 1990-х роках.
У серпні 2006 року було презентовано виставку «Високий дух з Україною у серці» на основі особистого архіву Наталії Каразії, яку підготувала науковий співробітник музею Тамара Копилова разом з працівниками відділу новітньої історії. У 2009 році автор цих рядків підготував виставку «Шляхами до незалежності: волинські дисиденти в русі опору 1960-х – 1980-х років», значну частину якої складали матеріали фонду Наталії Хомівни Каразії [27]. Приємно, що виставка мала великий резонанс в області, викликала значний інтерес не лише у людей старшого віку, але й у молоді. А вже 2011 року, напередодні 20-ї річниці проголошення незалежності України, основні матеріали з неї були використані при оновленні постійно діючого залу експозиції Волинського краєзнавчого музею «Волинь у 1945–1991 роках». Звичайно, в ньому достойне місце зайняли і ті експонати, які безпосередньо висвітлюють жертовне життя Наталії Хомівни.
Науковці музею продовжують досліджувати вагомий внесок волинських дисидентів в українську культуру та історію.
_____________________
1. Лис С. Волинські дисиденти в русі опору в 1960-х – 1980-х роках (на матеріалах Волинського краєзнавчого музею) / С. Лис // Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. Випуск 4. – Луцьк: МП «Пульс», 2009. – С. 69–71.
2. Волинський краєзнавчий музей (далі – ВКМ), інв. № ДМ-32338.
3. ВКМ, інв. № ДМ-32341.
4. ВКМ, інв. № ДМ-53769.
5. Сітко Л. Нескорена колківчанка / Л. Сітко // Воля і Батьківщина. № 2-3 (19-20/ 35-36). – Львів, 2004. – С. 70–77.
6. ВКМ, інв. № КДФ-19858.
7. ВКМ, інв. № КДФ-19856.
8. ВКМ, інв. № КДФ-19857.
9. Бондарук Л. Наталія Каразія в житті і боротьбі / Л. Бондарук // Мої Колки. – Дубно, ПЦ «Наше дзеркало», 2008. – С. 53–54.
10. ВКМ, інв. № КДФ-19863.
11. ВКМ, інв. № КВ-88589/88659.
12. ВКМ, інв. № ДМ-53773.
13. ВКМ, інв. № КДФ-19869.
14. ВКМ, інв. № КДФ-19972.
15. Гарбарчук К. Сподвижниця В’ячеслава Чорновола живе у Колках / К. Гарбарчук // Вісник. № 24 (532). – 2006. – 15 червня.
16. Лис С. Слово поза цензурою. Самвидав як феномен культури і суспільно-політичної думки 1960-х – 1980-х років (Західна Україна). / Лис С. – Луцьк: Твердиня, 2008. – 76 с.
17. ВКМ, інв. № ДМ-53769.
18. ВКМ, інв. № КДФ-19903.
19. ВКМ, інв. № КДФ-19908.
20. ВКМ, інв. № КДФ-19907.
21. ВКМ, інв. № КДФ-19901.
22. Рожко В. Вона живе вся Україною / В. Рожко // Народна трибуна. – Луцьк, 1992. – 14 жовтня, № 81 (191).
23. ВКМ. інв. № КДФ-19850.
24. ВКМ, інв. № КДФ-19851.
25. ВКМ, інв. № ДМ-53752.
26. Бондарук Л. Наталія Каразія в житті і боротьбі / Л. Бондарук // Мої Колки. – Дубно: ПЦ «Наше дзеркало», 2008. – С. 53–54.
27. Лис С. Волинські дисиденти в русі опору в 1960–1980-х роках (на матеріалах Волинського краєзнавчого музею) / С. Лис // Волинський музей: історія і сучасність. Науковий збірник. – Вип. 4. – Луцьк: МП «Пульс», 2009. – С. 69–71.
__________________________________
Волинський музейний вісник: Музеї у дослідженні та збереженні пам’яток культурної спадщини західноукраїнських етнічних земель. Наук. зб. : Вип. 4. / упр-ня культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей; каф. документознавства і музейн. cправи ВНУ ім. Лесі Українки ; / упоряд. А. Силюк, Є. Ковальчук. – Луцьк, 2012. – С. 43-46.
|
|
|
|
|
| Переглядів: 1034 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |