Головна » Статті » Волинський краєзнавчий музей
ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЛИНСЬКОГО ОБЛАСНОГО МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА В УМОВАХ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ ПЕРІОДУ «ЗАСТОЮ»

Сергій Лис,

старший науковий співробітник відділу новітньої історії Волинського краєзнавчого музею, м. Луцьк

ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЛИНСЬКОГО ОБЛАСНОГО МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА В УМОВАХ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ ПЕРІОДУ «ЗАСТОЮ» (1964 – 1985 рр.)

Друга половина 1960-х – перша половина 1980-х років – складний і дуже суперечливий період у розвитку українського театрального мистецтва та української культури загалом. Саме на ці роки припадає період наполегливого, майже маніакального мусування брєжнєвсько-сусловської концепції розквіту, зближення та злиття всіх народів СРСР в одну нову «історичну спільність» – радянський народ. Тобто, в перспективі українська нація мала зникнути як самодостатня спільнота, розчинившись в «радянській», а по суті – в російській. Головним же чинником для впровадження комуністичної ідеї про єдиний «советский мир» (в наш час путінський режим в Росії, вже не криючись, називає його «русским миром») керівна радянська верхівка обрала культуру – найбільш дотичну, поруч з релігією, до людської душі і суспільного духу сферу.

І якщо цей період називають добою «імітації», бо «імітували демократію, віру у високі ідеали, чесну працю і гідну платню» [11, 391], то у сфері культури це була подвійна імітація. З одного боку, дуже пильна увага до галузі, проголошення курсу на її розквіт, будівництво приміщень культурних та мистецьких закладів (у 1970-і роки збудовано рекордну кількість театрів), постійне проведення конкурсів-оглядів художньої самодіяльності, помпезних свят, приурочених оспівуванню радянського способу життя. З другого – намагання повністю приборкати культурно-мистецький процес, контролювати його, використовуючи для пропаганди комуністичних ідей та формування свідомості «гомо совєтікус» – слухняного виконавця наказів компартії, котрий не задумується, якого він роду.

Після кремлівського внутріпартійного перевороту 1964 року до влади в СРСР приходять Л. І. Брежнєв та група неосталіністів у КПРС. Після хрущовської відносно ліберальної «відлиги» наступають брежнєвські «заморозки», а потім і «застій». Та на театральному мистецтві це позначилося не одразу. Так, ще в 1967 році у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка відчувався дух шістдесятництва і на виробничій нараді з обговорення та прийому вистав директор театру К. Наумов говорив: «У театрі треба, щоб усі розмовляли на українській мові і виправляли вимову під час репетицій» [2]. Зазначу також, що з 1945 року і по 1972 рік включно головним режисером театру був заслужений артист Казахстану Б. Лур’є.

У січні 1969 року вийшла постанова ЦК КПРС «Про підвищення відповідальності керівників органів преси, радіо, телебачення, кінематографії, закладів культури та мистецтва за ідейно-політичний рівень публікованих матеріалів і репертуару» [8, 351]. Це був перехід рубікону та початок повномасштабного наступу на українську культуру. Питання української мови, художній рівень – все це стає другорядним, головне – ідеологічне спрямування. Так, на виробничій нараді в тому ж 1969 році з приводу здачі виставки «Р.В.Р.» за Аркадієм Гайдарем режисер-постановник Сидоренко на повному серйозі наставляє акторів: «Ми не добилися революційної динаміки… Ми забуваємо театр тридцятих років – плакатність, агітки і т. д. Ми повинні створити виставу-агітку, плакат» [3]. Цього ж року, крім «Р.В.Р.», волиняни поставили «Любов Ярову» Костянтина Треньова. Вимоги, що звучали під час  здачі: ніяких сентиментів, ніякої плаксивості в образі Ярової – залізний темперамент, цілеспрямованість [3].

На початку 1970-х років на місці міського парку було вирішено побудувати нове, більше за розмірами приміщення для Волинського обласного театру. І хоч на генеральному плані розбудови Луцька для нового приміщення театру було відведене інше місце, партійне керівництво області настояло на тому, щоб спорудити його саме тут, як ідеологічне протиставлення Луцькому кафедральному Свято-Троїцькому собору. У 1975 році відбулося урочисте відкриття новозбудованого музично-драматичного театру (архітектор О. Крилова), з великим залом на 800 місць [10, 146 – 147].

А от права на творче самовираження акторів театру комуністична влада значно обмежила. Як згадував головний режисер Волинського обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка (у 1973 – 1986 роках [6] ), нині заслужений артист України Еділ Ольшевський, «репертуар театру затверджувався на всіх рівнях (художня рада, обласне управління культури, обком КПУ, Міністерство культури України), потім міністр видавав наказ – такий собі буклет з переліком п’єс та вказівками, коли, де і ким мають бути поставлені… В ті часи слід було ставити 7 – 8 вистав на рік. Було чітко визначено, скільки яких п’єс має ставитися – українських класичних, українських радянських, зарубіжних, братніх народів і дитячих. А особливо дошкуляли вказівки постановки вистав до дат, а цих «дат» з кожним роком все збільшувалося і «датські» вистави були недовготривалими у репертуарі. Існувала така своєрідна манера «пропаганди» драматургії, внаслідок чого афіші різних театрів мало чим відрізнялися одна від одної» [7, 27].

Також, при складанні репертуару треба було пам’ятати про суворе табу на твори митців-дисидентів, які виїхали за межі СРСР. Заборонено було ставити вистави, брати до роботи сценарії, навіть виконувати пісні, автори яких втекли крізь комуністичну «залізну завісу» на Захід. Суворе табу встановлювалося навіть до тих утікачів з «комуністичного раю», твори яких були абсолютно нейтрального змісту щодо радянського устрою.

Справжні драми у волинському колективі розгорталися навіть з приводу вистав за творами Лесі Українки. 1978 року театр взяв до постановки п’єсу Миколи Олійника «Одержима» – про Лесю Українку. Головний режисер театру Еділ Ольшевський та виконавиця головної ролі Людмила Приходько (нині народна артистка України) запропонували авторові замінити деякі декларативні уривки на тексти творів і листів Лесі Українки. Він погодився. Почалася спільна праця драматурга і режисера в Ірпені, у будинку творчості. Еділ Ольшевський попрацював навіть у Київському музеї Лесі Українки, зустрівся з науковцями, письменниками, які писали про Лесю Українку. Почалися репетиції. Вистава обіцяла бути справді цікавою і глибокою. А після здачі її – довга пауза у залі, після якої експертна комісія… не прийняла вистави.

«Причиною цього неприйняття було те, що в ній начебто не прочитується соціал-демократична суть творчості поетеси, не відчувається вплив ідей Мержинського, а натомість чітко прокреслена трагедія кохання, намагання Лесі попри конфлікт з матір’ю, в боротьбі з тяжкою хворобою, не зрадити своїй Музі, своїй любові, довести, що вона – Жінка» [7, 32].

Режисерові «запропонували» змінити трактування образу головної героїні, зробити акцент на революційно-демократичному характері творчості й життя великої поетеси. Але й після змін виставу не приймали ще два рази. Зрештою вона вийшла. З червоними знаменами через вікна, з поліцейськими свистками, тупотом копит і… «Марсельєзою», ввімкнутою на повну потужність. Режисер чекав нагоди, аби швидше зняти з репертуару цей покруч, у якому не залишилося нічого від його задуму і який, як зізнавався Е. М. Ольшевський, «болісним рубцем залишився на душі» [7, 31]. Такі історії не поодинокі.

Міністерство культури все більше нав’язує театрам, що треба ставити і де виступати, встановлює ліміт на українські твори. Як згадували актори Волинського обласного музично-драматичного театру, дуже часто під час гастролей (і не тільки в Росію, але й у східні області України) їх змушували давати вистави і навіть співати пісні з них російською мовою. Доводилося терміново робити переклади. Але часто на сцені переклад забувався, актори переходили на рідну мову, тоді спохоплювалися, плуталися і продовжували мішаниною – одне слово російською, два українською. Виходило, як казав заслужений артист України Олександр Пуц, щось на зразок «тут, здесь…» [9].

Головний режисер Еділ Ольшевський згадував, як дорогою від Луцька до Хабаровська актори були змушені за вісім днів перекласти в потягу тексти вистав. Хоча глядачі в Сибіру, Крайній Півночі та на Далекому Сході, де проживала і проживає величезна кількість українців, тепло сприймали спілкування саме українською мовою і хотіли почути вистави, особливо класику, саме нею [6]. Вочевидь, що як тоді, так і тепер, українці, одна з найбільших національних громад в Російській Федерації, повністю позбавлені законного права на збереження та розвиток своєї культури і мови.

У Волинському краєзнавчому музеї також зберігаються матеріали про гастролі акторів колективу Волинського обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка в Магнітогорську та Златоусті, де вони грали у постановці, звичайно ж російськомовної, комедійної п’єси К. Васильєва і М. Пляцковського «Бабий бунт» (музика Є. Птічкіна) за мотивами «Донских рассказов» М. Шолохова. І все це – на честь 325-річчя так званого «возз’єднання» України з Росією [12]. В 1965 – 1985 роках у гастрольних маршрутах театру зазначені (окрім вже вище згаданих) міста Брест, Воркута, Інта, Сизрань, Тольятті, Таганрог, Іркутськ, Новосибірськ, Новокузнецьк, Міас, Владивосток, Барнаул, Ростов-на-Дону [1, 72]. Отже, волинські актори побували і в Білорусі, і на Донських землях, і в середньоазіатській частині Росії, і в Сибіру, і на Далекому Сході, та навіть на Крайній Півночі. Але, звісно, при цьому їхні вистави все більше ставали комуністичними агітками, виразниками радяно-російської квазікультури. Наприклад, 31 січня 1975 року до Волинського театру надійшов лист першого заступника міністра культури УРСР Ярослава Вітошинського, в якому той настійно рекомендує обов’язково взяти до репертуару виставу, присвячену 70-річчю російської революції 1905 – 1907 років [4]. Про суто комуністичні річниці і говорити не доводиться…

В доповідній записці Головного управління театрів до колегії Міністерства культури Української РСР цього ж року зазначено: «Протягом січня-червня 1975 року театральний республіканський план – показати глядачам 170 прем’єр за творами радянських і зарубіжних драматургів. З них 47 належать сучасним російським авторам, 39 – українським, 15 – переклади драматургії братніх народів СРСР, 11 – сучасних зарубіжних авторів та 28 творів вітчизняної і світової класики. Переважна більшість п’єс, які театр планує поставити, створені радянськими драматургами, відбивають сьогоднішній день життя нашого народу… Кращими постановками 1975 року про трудові звершення радянського народу в наші дні та героїчне минуле Радянської Батьківщини театр планує зустріти XXV з’їзд Комуністичної партії України» [4]. З цієї доповідної записки можна скласти уявлення про те, яким драматургам і яким творам надавалася перевага.

З 1976-го театральні колективи починають брати соціалістичні зобов’язання. Обов’язковий пункт у них – виступи в колгоспах, у робітничих колективах. Скажімо, в інформації обласному управлінню культури за 1981 рік Волинський обласний театр звітує, що протягом року «побував у всіх п’ятнадцяти районах області, показав трудівникам села 122 вистави (при плані 96), на них побувало 29 тисяч чоловік». В соціалістичних зобов’язаннях колективу Волинського обласного музично-драматичного театру на 1985 рік записано: «Единодушно одобряя и поддерживая внутреннюю и внешнюю политику Коммунистической партии и Советского правительства, каждый работник театра обязуется быть образцом дисциплины на работе и в быту. Коллектив Волынского областного музыкально-драмматического театра имени Т. Г. Шевченко взял следующие обязательства: обратить внимание на создание спектаклей высокого идейно- художественного уровня, актуальной проблематики; выходя из задач ЦК КПСС по культурному обслуживанию тружеников села, постоянно развивать и укреплять содружество с колхозами… на протяжении года провести отчет театра перед тружениками колхозов;… усилить шефские связи с производственными предприятиями; выполнить производственно-финансовый план года до 25 декабря» [5].

Радянська система змушувала, звичайно, організовано ходити на нав’язані до постановки вистави. Але при цьому реальна популярність театрів падала. Трагічною була доля багатьох талановитих українських режисерів та акторів, які або ставали неформатними і часто втрачали шанси на повноцінну роботу за фахом і покликанням, або «ламалися», пристосовувалися до системи, втрачаючи при цьому значну частину свого  таланту.

При цьому саме українські театри, особливо регіональні, найбільш страждали від радянської ідеологічної машини. Московські та Ленінградські театри зберігали право на певні свободи у виборі репертуару та гру акторів. Тому вони залишалися на світовому рівні. Українське ж театральне мистецтво, як і українську культуру загалом, радянська тоталітарна система прагнула знищити, перетворити на провінційний додаток російської культури.

Та все ж і в період «застою» помітними подіями в роботі Волинського обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка були постановки п’єс: «Лісова пісня» Лесі Українки, «За двома зайцями», «Циганка Аза» М. Старицького, «Без вини винні» О. Островського, «Ревізор» М. Гоголя, «Живий труп» Л. Толстого, «Порт Артур» О. Степанова, «Марія Тюдор» В. Гюго, «Мірандоліна» К. Гольдоні, «Украдене щастя» І. Франка, «Відставний жених» за Г. Квіткою-Основ’яненком (музика Я. Цегляра), «Ефект Везувію» М. Зарудного (музика І. Поклада).

Наприкінці ж 1980-х – на початку 1990-х років український театр починає дихати вільніше. Націонал- демократична боротьба за незалежність України принесла, зрештою, творчу свободу і українським митцям.

_____

  1. Гастрольні маршрути Волинського державного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка 1940 – 1999 рр.. // Театральна бесіда, журнал Львівського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України. – Львів, 2000. – №1.
  2. Державний архів Волинської області (далі – ДАВО), ф. Р. – 594, оп. 1, спр. 208, арк. 17. – Протоколи виробничих засідань по обговоренню і прийняттю вистав за 1967 рік (друга половина 1967 року).
  3. ДАВО, ф. Р. 594, оп. 1, спр. 228, арк. 27. – Протоколи засідань художньої ради за 1969 рік.
  4. ДАВО, ф. Р. 594, оп. 1, спр. 277, арк. 37. – Приказы и дерективные письма Министерства культуры УССР за 1975 год.
  5. ДАВО, ф. Р. 594, оп. 1, спр. 401, арк. 14. – Годовой отчет о работе театра за 1985 год.
  6. Лис В. Режисерські життєві рекорди Еділа Ольшевського / В. Лис // Волинь. Незалежна громадсько- політична газета. – Луцьк, 2009. – № 954.
  7. Ольшевський Е. Частина моєї долі. Сповідь-спогад / Е. Ольшевський // Театральна бесіда, журнал Львівського міжобласного відділення Національної спілки театральних діячів України. – Львів, 2000. – №1.
  8. Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів // А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. – Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 1998.
  9. Пуц О. Тут-здєсь виступали, не по-нашому співали / О. Пуц // Віче, обласна газета Волині. – Луцьк, 2000. № 11.
  10. П’ясецький В., Мандзюк Ф. Вулиці і майдани Луцька: Історико-краєзнавчий довідник / В. Пясецький, Ф. Мандзюк. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005.
  11. Сендюков І. Імітація / І. Сендюков // Дві Русі. За загальною ред. Л. Івшиної. Видання друге, стереотипне. – Київ: Українська прес-група, 2004.
  12. Фонди Волинського краєзнавчого музею. – Інв. № КДФ 6117 – 6119.

____________________________

Минуле і сучасне Волині та Полісся. З історії національних меншин на Волині. Науковий збірник. Випуск 49. Матеріали Міжнародної наукової історико-краєзнавчої конференції „Минуле і сучасне єврейської громади на Волині”, 20-21 серпня 2013 року, смт. Маневичі та Міжнародної наукової конференції „Польська культура в контексті волинського тексту”, 3-4 квітня 2014 року, м. Луцьк. Упоряд. А. Силюк. – Луцьк, 2014. – С. 243-246.

Категорія: Волинський краєзнавчий музей | Додав: volyn-museum (20.10.2014)
Переглядів: 314 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]