Головна » Статті » Колодяжненський літературно меморіальний музей Лесі Українки
Леся Українка. Вірш «Надія». 135 років від часу написання

Леся Українка. Вірш «Надія». 135 років від часу написання

   З 1879 року, відколи родина Косачів у повному складі поселилася в Луцьку, це місто у житті майбутньої письменниці зайняло особливе місце. Її сестра Ольга Косач-Кривинюк писала, що «…там почалися два найвизначніші у Лесиному житті процеси: там почалася її творчість, що піднесла її так високо, там почалася страшна недуга, що занапастила її в розквіті творчості».

   Історія початку творчості пов'язана з іменем рідної тітки, батькової сестри Олени Антонівни Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), заарештованої «ввиду крайней политической неблагонадёжности», згодом засланої за участь у революційному русі. Цей арешт був сумним наслідком непорозуміння − доносу, причиною якого стало неправильне тлумачення підслуханого, слів Олени Антонівни, сказаних «не в тому місці». Але й, насправді, Олена Антонівна − учасниця київського революційного гуртка бунтівників. У 1876 році притягалася до дізнання у справі революційного українського гуртка в Єлисаветграді. Відтоді перебувала під негласним наглядом поліції, який через деякий час було знято через закриття справи за браком доказів. У кінці 70-х років прокотилася хвиля замахів на життя царських сатрапів і на самого царя. В зв’язку з замахом на петербурзького шефа жандармів (1879 р.), внаслідок вищезгаданого доносу, було арештовано й Олену Косач, і за розпорядженням міністра внутрішніх справ вислано в Олонецьку губернію, а через два роки, після вбивства царя Олександра ІІ, ще далі – аж до Сибіру на 5 років. Про тітчин арешт і заслання Леся дізналася через кілька місяців. Сумувала, ходила принишклою, мовчазною. Переживала так гостро, що думками поставила себе на місце тітки, уявила, як би їй тяжко було б далеко від рідної України, і вилила рядками першого у житті вірша:

          «Ні долі, ні волі у мене нема,

          Зосталася тільки надія одна:

          Надія вернутись ще раз на Вкраїну

          Поглянуть іще раз на рідну країну,

          Поглянути ще раз на синій Дніпро,

          Там жити чи вмерти, мені все одно…»

   Хоч вірш − результат раптової реакції на сумну подію, спалах − він був променем справжньої свідомості дев’ятирічної дитини.

   Леся знала й любила свою тіточку Єлю змалечку. Зі спогадів дитинства залишилася така сцена, описана Лесею Українкою 20 років потому. Сиділи вони обоє у саду. З каштанів сипався білий цвіт. Лесі минав сьомий, а тіточці, либонь, було двадцять. Старша плела вінок і щось розповідала, менша «подавала їй квіти, і листя, й трави» і слухала. В тітчиних речах слова котились, «мов сльози по змучених братах»… і в’янули журливо на устах, «то знов зривалися слова палкі, ворожі, мов грізні вироки» тим всім, хто проливає кров…

          Шумів зелений лист, а голос той коханий

          про волю золоту співав мені, –

          в вінку мінився злотом ряст весняний

          і золотим дощем лились пісні…

(«Забуті слова»)

   Вірш «Надія Леся написала у Луцьку 1880 року. Під заголовком «Пісня заволоки» від вперше опублікований у львівській «Зорі» (1887 р., № 24). Автограф не зберігся. У рукописному варіанті (переписаний старшим братом Михайлом) існує у альбомі «Поезія», подарованого доньці Оленою Пчілкою, у рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України у Києві, копія рукопису в обрамленні тернового вінка − символу важкого, тернистого шляху Лесі Українки як поета, митця, експонується у Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.

Тетяна Нерода,

молодший науковий співробітник Колодяжненського музею Лесі Українки

Категорія: Колодяжненський літературно меморіальний музей Лесі Українки | Додав: volyn-museum (27.12.2014)
Переглядів: 406 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]