Для слухачів університету третього віку у Володимир-Волинському історичному музеї було організовано зустріч з ветераном національно-визвольних змагань за незалежність України Оксаною Фурманюк.

   Оксана Миколаївна Фурманюк (дівоче прізвище Вах) народилася 25 лютого 1925 року у силі Лисів Локачинського району на Волині. Її батьки і дідусь були добрими господарями, працювали на землі, мали пасіку.

   Село Лисів, якого вже немає нині на мапі Волині, містилося на шляху, який з’єднував Галичину і Турійщину, де зародилася Українська Повстанська Армія. Часто через село проходили українські повстанці: хтось поранений, комусь сорочку слід було випрати, чи нагодувати. Оксана підтримувала повстанців, навчалася на медичних курсах, зналася на лікарських травах, робила перев’язки – таким чином і сама приєдналася до повстанського руху, бо любила Україну.

   Їй заледве вдалося врятуватися від вивезення в Німеччину, отож не дивно, що ненависть до окупантів і любов до України були і є в її душі величезними. Дивується нині жінка: «Як за це можна було засудити? Адже нікого не вбивала!». Але то були такі часи. У 1944 році заарештували сестру і маму, але прихильність наглядача і аварія в потязі допомогли врятуватися. Був ув’язнений і дідусь – інвалід Першої світової війни. Що злого міг зробити немічний, покалічений, старий чоловік? Він вмер від голоду і виснаження у місті Кірові.

   Сльози навертаються на очі Оксани Миколаївни, коли згадує вона про пережите. Сама ж патріотка дістала 10 років таборів і ущемлення в правах (не дозволялося повертатися в Україну).

   Працювали важко. Були серед «ворогів народу» українці, росіяни, поляки, німці, естонці… Але, навіть в таких умовах українці працювали на совість…

   У Воркуті жінка спочатку трудилася у копальні глини, згодом – на шахті, де виконувала важку чоловічу роботу. «Поверталися у бараки вночі, - згадує пані Оксана, щоб вмитися, носили з вулиці сніг, розтоплювали його. У бараці містилося в тісноті більше 80 жінок. Довкола – вічна мерзлота, карликові берези, а в далині – ком’яки на оленях. Улітку – круглодобовий день, узимку - ніч. Та й літа – лічені дні…

   Ми слухали стареньку і розуміли: не маємо права ображатися на наше життя, бо воно, попри все – комфортне. Вночі арештантки підпрацьовували в їдальні, щоб отримати додаткову порцію баланди.

   Проте, навіть в таких умовах люди закохувалися, продовжували свій рід. Оксана познайомилася із молодими арештантом із села Коритниця на Володимирщині, який також відбував покарання на Воркуті. Одружилися, виховали сина і доньку, дочекалася внуків.

   25 лютого Оксані Миколаївні виповниться 90 років. Незважаючи на поважний вік, жінка має прекрасну пам’ять, ділиться спогадами про пережите з молоддю, є активною учасницею місцевої філії Союзу українок, вірить і надіється, що Україна встане з колін, бо боротьбі за її Незалежність вона віддала кращі роки своєї юності.

Джерело: Володимир-Волинський історичний музей