Про секрети гончарної кухні, про таємницю майстерності у будь-якій справі, про те, як шматок глини перетворюється на традиційні українські музичні інструменти та що треба знати, щоб вдалось зіграти чудові мелодії, інформаційному порталу «Волинь.info» розповів луцький гончар Анатолій Філозоф. Він створив чимало свищиків, які «співають» різними голосами та радують і дорослих, і малечу.

— Знаю, що гончарством Ви займаєтесь порівняно недавно. Що змусило взяти в руки глину?

— Я шукав роботу, яка буде нешкідлива за трьома параметрами: для совісті, для здоров’я і для гаманця. І от глина відповідає цим вимогам: по-перше, я чесно заробляю своїми руками на хліб, по-друге, глина нешкідлива, адже навіть лікуються нею, і по-третє, починаю отримувати дохід, що й гаманець їсти не просить.

— З чого розпочалась Ваша гончарська діяльність? Хто допомагав рухатись у правильному напрямку?

— Починав я у Михайла Мажари. Звернувся до гончаря на ярмарці, спитав, чи не потрібен йому учень, бо хочу навчитись робити щось своїми руками з глини. І він запросив мене у майстерню. Я почав місити глину, чистити її. Потім мені ускладнили завдання: я робив такі клубочки глини, щоб ручки до глечиків приліплювати, затирав ті глечики, замивав. І потім він мене познайомив з іншими гончарями. Далі мене вчили інші гончарі, це подружжя Корнійчуків, Валерій і Наталя. Валерій ознайомив мене з гончарним кругом, а Наталя навчила ліпити свищики. І до сих пір я Наталі вдячний за її науку.

— За скільки часу Ви навчились робити свищики?

— Більше року я займаюсь цим. І тут все залежить не тільки від того, що я цим займаюся. Другий фактор – скільки я цим займаюся. Є правило 10 тисяч годин: якщо хочеш в чомусь досягнути майстерності, займайся цим 10 тисяч годин. Танцювати, співати, іноземну мову вчити, свищики ліпити. Коли людина 10 тисяч годин цим займається, то якщо задатки є, вона стане майстром з великої літери, якщо нема – майстром з маленької букви, але майстром.

Таємниці гончарської кухні

— Будь-який митець відчуває себе комфортніше, маючи свою територію для творчості. А Ви маєте власну майстерню?

— Не маю. У мене все як у казці: прокинувся і вже на роботі. Ніхто не каже, що я запізнився. Єдині недоліки – що атмосфера не зовсім робоча. Бо коли приходиш у справжню майстерню, то вже налаштований на роботу. А коли прокинувся і на роботі – я можу відійти, погуляти десь…

— Де берете глину для ліплення?

— Купую. Доставка коштує дорожче ніж сама глина. Але це вже глина очищена в центрифузі. Можна самому накопати в родовищі, але тоді доведеться її чистити. Відбирати корінчики і домішки. Інструмент для цього – жіноча панчоха, складена вдвоє. Глина через неї пропускається, потім заливається у ванночки. Звідти глина вже в такій консистенції, як потрібно, поступає на виробництво.

— Для ваших виробів потрібна спеціальна глина?

— Так, глина повинна мати великий вміст каоліну. На Волині є такі родовища. Бо є глина, з якої роблять цеглу, але це не гончарна. Ця глина масна. І якщо з неї скрутити трубочку, зігнути, вона не буде тріскатися. Якщо підсушити, то буде тріскатися, але зберігатиме свою консистенцію довго.

Тимчасовою майстернею для Анатолія слугує … Музей історії Луцького братства

Немає межі для вдосконалення: митець коректує свіжозроблений виріб

— Де випікаєте свої вироби?

— Після того, як глина постоїть декілька днів, для того, щоб випарувалася з неї надмірна волога, вона мандрує в спеціальний солярій, де її пропікають при 1000 °C. Для кераміки це робочий діапазон випалу. У 4 знайомих є солярій, пічка може бути електрична або на дровах. І там і там є своя специфіка. Мені зазвичай дзвонять, говорять, коли випал. Бо випалюються великі горщики, макітри, там об’єм великий і моїх свищиків не видно в тій печі.

— Серед ваших виробів є світліші і темніші…Від чого залежить колір?

— Світліша – це кульчинська глина. Хоча червона може бути теж кульчинською. Колір залежить від вмісту заліза. Чорний колір дає технологія випалювання. Називається ця кераміка чорнодимленою. Вона робиться не за рахунок глини, а за рахунок секрету технології випалення. Беремо виріб, випікаємо при температурі 1000 °C. Тоді засипаємо пічку піском, щоб не було доступу до кисню. А в горно кидаються сирі дрова. Вони дають купу диму. Через дим вся органіка при такій температурі вигорає і залишається вуглець, сажа. Сажа сідає на виріб. Це явище називається «наскрізне просякнення вуглецем». Вуглець зщеплюється з молекулами глини і виріб стає чорним наскрізь. І зовні чорний, і зсередини. Іноді не вдається при випалі досягнути ідеальної чорноти, середина може бути світлішою, теракотового кольору.

Черепаха, зроблена з кульчинської глини

Зразок виробів чорнодимленої кераміки

— Звідки черпаєте знання?

— Я самоучка. Основу показали гончарі, але всі ті нюанси за раз не засвоїш. То всякий раз, коли мені потрібно щось дізнатись, я лізу в Інтернет, я не соромлюсь повторювати форми інших майстрів. Мені треба зліпити зайця, я подивлюсь, як його ліплять з пластиліну чи ще з чогось. Я вчусь, книжки читаю, трохи експериментую. Є форми, які я сам знаходжу.

Як народжуються свищики

— Як шматочок глини перетворити у традиційну українську іграшку – свищик?

— Спочатку глина перемелюється до пластичної маси. Потім з тої рівномірно розім’ятої маси ми катаємо кульку невеликого розміру, декілька сантиметрів діаметром. Потім треба сформувати порожнину, як у вареника. Ми це або самі формуємо, або на паличку одягаємо чи бодай на пальця. Довкола нього розкатуємо цю глину. Воно виходить схоже на стаканчика: з одного боку все закрито. А вихід там де наша паличка чи палець. Знімаємо цього стаканчика з палочки. Закриваємо герметично. Виходить в середині така сфера, порожнина, а з усіх боків обкладена глиною. Далі їй надаємо форму пташечки, пробиваємо отвори таким чином, щоб повітря проходило правильно. Інакше не буде звуку. Ми можемо зробити додаткові отвори. Якщо їх налаштувати правильним чином, воно засвистить. Декоруємо, якийсь візерунок малюємо. Випалюємо. При бажанні розмальовуємо. Але вже після випікання, бо при температурі 1000 градусів всі фарби вигорають. Використовуємо акрил. Можна й аквареллю, але вона буде змиватися. Є ще інший спосіб, коли виріб випалюється двічі. Після першого випікання виріб покриваємо спеціальною поливою. А тоді випалюємо знову. І тоді кажемо: купуйте наші свищики!

Виставка свищиків Анатолія Філозофа у Музеї історії Луцького братства

— Є якісь особливі секрети вироблення свищиків?

— Є такий Богдан Гембік, він робить гітари. Він у своїй царині майстер знаний, до нього зверталися виробники зі світовим іменем, щоб він з ними співпрацював. І він говорив: нема такого, що якийсь виріб був неякісний. Є таке, що виробу дали достатньо уваги і є, що недостатньо. Треба, щоб майстер не відходив до того, поки його внутрішня планка не скаже: «Добро». Це від майстра залежить, чи він цим правилом користується: дати виробу достатньо уваги. Іноді свищик в мене робиться раз і зробив. Іноді біля свищика можу походити півгодини, за цей час вже б зробив декілька свищиків. Але доводжу до пуття, бо я відчуваю, що не то. Вони ж не ідеальні. Це ж іграшка дитяча. Це окарину треба налаштовувати по звуках. Потім вона ще випалиться, я знову її перелаштовую. Бо глина при висиханні і в печі гончарній зменшується в розмірі. Змінюється структура тих атомів і молекул. Вже це інша сполука, вона менша по розміру – вже звук не той. Я буду сидіти з напильником його напилювати, щоби мені пішов звук такий, як треба. І то на свої вуха не покладаюся, купив собі електронний пристрій – тюнер – для того, щоб бути впевненим, що все як слід. Весь секрет – бажання довести до пуття. І при цьому не боятись робити помилки. Бо якби перші вироби, які в мене не виходили, мене налякали, я б не дійшов до тої окарини. На перших свищиках,які в мене кострубаті виходили, я би покинув ту справу. Але я знав, що якщо я хочу туди дійти, то я рано чи пізно туди дійду.

— Ваші свищики грають різними голосами. Від чого залежить тон звуку?

— На висоту тону впливає насамперед розмір камери. Чим більший об’єм всередині, тим нижчий звук. А маленький свищик буде дзвінким-дзвінким. Я робив взагалі крихітні пташечки, там, здається, до ультразвуку доходить. Окарина – свищик, який має отвори різного діаметру, які налаштовані таким чином, щоб вони потрапляли в ноти.

— А щоб гарно грати на свищиках, треба мати музичний слух?

— Треба відчувати ритм. Тут нотки не головне…Тут діє правило «гарно – не гарно». Ритм і практика. Не думати про те, куди я пальчика поставлю, а думати про те, щоб мелодія звучала плавно і виражала якусь емоцію. Не боятися нового – це головне. Не боятись робити помилки.

— Чи доступні Ваші вироби пересічній людині? Хто їх найчастіше купує?

— Ціни захмарні не поставиш, бо така ситуація в країні. Це ж не предмети розкоші. Це звичайні речі, які потрібні. Я можу зробити чайничка, сільничку. Та й іграшка дитяча. Хочеться щоб дитина мала ту радість. Свищики по 20 гривень. Є по 40-50. Окарина – 150, вона одна така. Купують діти, дорослі. На сувеніри беруть. Хто їде за кордон, може взяти цілу жменю тих свищиків. Цікаво, що це такий традиційний сувенір. І доступний, і дуже компактний.

— Хто найчастіше стає гостем Ваших майстер-класів?

— Переважно діти, але на останній майстер-клас прийшли і дорослі. Думаю, що їм подобається. Мені то точно подобається (сміється).

Не глиною єдиною

— Серед Ваших зацікавлень і музика, і книги, і гончарство. Чому протягом дня приділяєте найбільше уваги?

— Графіка в мене нема. Хоча в мене буває так: сьогодні в мене день глини. Я сиджу весь день в глині. Потім я відчув, що я вже засидівся, у мене день туризму. Я сідаю на маршрутку 22 біля драмтеатру їду в Милуші. І 12 км вздовж річки Стир піднімаюсь назад, виходжу на міст на вулиці Шевченка. В мене розім’ялися ноги, я відчуваю себе комфортно. Завтра в мене день, що я пишу щось. Я написав декілька статей на тему гончарства. Я багатофункціональний, я вмію працювати і головою і руками. І різне робити: трохи з комп’ютером працювати, трохи з інструментом робити. Іноді я пишу вірші. Пишу книжки – я вже написав дві книжки з практичної філософії про саморозвиток людини, небезпеки і можливості, які на цьому шляху є. Дуже мені приємно, що незважаючи на те, що ми ворогуємо з Росією, що мої книжки видаються в Москві. В сучасній Москві при тій антиукраїнській закрутці, що там є, взяти на себе сміливість видати цю книжку – хай перша книжка наклад 500 примірників, але це великий крок для зближення тих народів для того, щоб не було так, як є. Це моя праця пішла і їхня. Бо книжка, я вважаю, як пеніцилін. Кому корисний пеніцилін? Правим чи лівим? Українцям чи росіянам? Чорним чи білим? Він корисний людям. Те, що працює на загальнолюдські цінності, може нас об′єднати. А те, що нас роз’єднує, його і так вистачає.

— Що є найкращим стимулом для творчої діяльності?

— Я вірю, що найкраще натхнення — у житті. Воно є постійно, тільки не завжди людина до нього може дотягнутися. Це як піднесений стан, де мислення і чуття зливаються у прагненні до краси. І цей стан приємний, тому його хочеться відчувати — це перший стимул. А другий — коли виріб приносить радість діткам чи дорослим, теж виникає особливе почуття: робиш щось корисне, і праця потрібна комусь.

— В якому напрямку плануєте розвиватись в майбутньому?

— Коли буде майстерня, там буде гончарний круг, там я буду робити посуд. Перспектива якась відкриється. Зрештою, перспектива всюди є, просто треба йти до того.

— А будучи маленьким, Ви могли собі уявити, що колись будете ліпити з глини?

— Мені згадується, як колись в селі (ред. с.Лобачівка, Горохівський район) дощ пройшов. А там дорога грунтова, до самої бабиної хати не було дороги асфальтової. І ми там ходимо по тій дорозі глинистій, місимо ногами теплу глину. Ходиш, ходиш, ходиш. Ноги підсушують ту глину, переминаєш її. І виходить з неї таке, як паляниця хліба. Тільки не руками зліплена, а ногами витоптана. Але уявити, що ліпитиму пальчиками глину, я тоді не міг.

P.S. Вироби гончаря можна побачити у Музеї історії Луцького братства. Там також проводяться майстер-класи з ліплення. Черговий майстер-клас, дата проведення якого буде відома згодом, буде присвячений історичним особам Луцька.

Розмовляла Наталя Хвесик