Музейні працівники Волині щиро вітають

колектив

Колодяжненського літературно-меморіального

музею Лесі Українки

з 10-річчям його сектора –

Музею „Лісової пісні”

та зичать вагомих досягнень

у дослідженні та популяризації

життя і творчості Лесі Українки та родини Косачів,

збору та збереженню пам’яток їх меморіальної

спадщини!

Довідково:

На початку травня 1882 року О. П. Косач з дітьми Михайлом, Лесею й Ольгою переїхали з Києва до Колодяжного й оселилися в новозбудованому домі, який в селі називали спершу палацом, а коли було збудовано "білий" і "сірий" будинки – старим.

"З переїздом на життя до с. Колодяжного... Леся, як і всі ми, поринула в його народну поліську стихію, – згадувала Ольга Косач-Кривинюк.

Наша сім'я жила в дуже близьких стосунках з селянами, всі ми, в тому числі й Леся, може, ще більше, ніж хто, мали між колодяжненцями не лише знайомих, а й приятелів, і товаришок, і товаришів, тому весь їх побут дуже скоро став нам відомим, а далі й рідним. [...] Всі колодяжненські і навколишніх сіл "сезонні" звичаї, пісні та оповідання, що їх супроводять, як-от щедрівки, весільні, колядки, веснянки, петрівські, купальські, жнив'яні та обжинкові і т.д., і сила-силенна усього "позасезонного" чи "всесезонного", як пісні, казки, прислів'я і т.д., – все те знала Леся, всім цікавилася".

"В Колодяжному, – писала Олена Пчілка в "Автобіографії", – Волинь оточувала нас, можна сказати, з усіх боків. Не дивно, що Леся вивчила  цю волинську говірку і потім з таким успіхом вживала її в своїх творах".

І волинську говірку і народні пісні Леся переймала від знайомих селян, серед яких була і "співуча приятелька "Білінка", бо родом була з села Білінь. Завдяки їй відбулася і подорож до Нечимного.

Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року, коли Олена Пчілка з сином Михайлом, дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева скулинського, куди він вибирався на літо пасти худобу. Про ці відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк: "То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого – переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов.

У дядька Лева в Нечимному була хатина і шопа на сіно з трьома стінами і стріхою, з четвертого боку шопа була відкрита якраз у бік озера. У тій шопі на сіні ми ночували, тоді були саме місячні  ночі, і Леся навіть  вночі мала перед очима той краєвид з "Лісової пісні", який був би найдокладнішою декорацією до неї [...].

У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. [...] Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою і людьми".

Майже 30 років Леся Українка виношувала задум написати драму, а здійснила свою мрію влітку 1911 року далеко від України, в Кутаїсі.

"Лісова пісня" написана за 10-12 днів у тому "непереможному стані" "творчого божевілля", яке так дорого обходилось її здоров'ю і після якого довго доводилось опритомнювати.

"Вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша", – писала до матері.

"Лісову пісню" породила туга за рідним краєм. "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними". То були ліси волинського Полісся. "Я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про їх, написала "драму-феєрію" на честь їм", – писала в жовтні 1911 року до А.Кримського.

Вперше про мавку Леся почула 1876 року, ще у дитячому віці. Її, п'ятирічну, і Михайла, на два роки старшого, Олена Пчілка возила літувати зі Звягеля в село Жаборицю, "щоб вони проймалися там українським народним духом". "Видко було, – згадує Ольга Косач-Кривинюк, – що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у  раз із втіхою згадує, то те або те чула чи бачила в Жабориці, те або те відбувалося там.

Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я, звичаї, купальські, жнив'яні і т.д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала".

В листі до матері від 20 грудня 1911 року признавалась: "А то ще я й здавна тую мавку "в умі держала", ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами".

Мавка, народжена в уяві Лесі Українки на Звягельщині, мала в Колодяжному просторе лісове царство. Вона не давала Лесі спокою, особливо в місячні ночі. В такі ночі дівчина не спала. Йшла на зустріч з мавкою. "...в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась мавка. І над Нечимним вона мені мріла, як ми там ночували – пам'ятаєш? – у дядька Лева скулинського... Зачарував мене сей образ на весь вік".

А дні і ночі в Нечимному стали урочими для поетеси. Вона знайшла там те, чого прагнула її лісова душа. Нечимне найповніше уособлювало поліську красу, поліську душу. Це таємниче урочище Леся Українка в місячну ніч заселила міфологічними істотами, накинула на ліс і озеро серпанок казки.

Описи озера, берега і лісу навколо нього, що їх подає Леся Українка у "Лісовій пісні", майже повністю відповідають і сучасному пейзажеві.

"Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим просторим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.

Містина вся дика, таємнича, але не понура, – повна ніжної задумливої поліської краси".

Нечимне – урочище і озеро – прекрасне будь-якої пори: "Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку", – так починається перша дія "Лісової пісні". Уява підказала письменниці пейзаж пізнього літа й осені: "На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом"; "Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс – уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба"; "Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики [...]. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а далі по узліссі снується розтріпаний морок".

Пригадаймо, що гості дядька Лева ночували на сіні у шопі дві ночі. Отже, вона пам'ятала все життя той нічний пейзаж, який так майстерно описала у драмі-феєрії: "В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок: близькі до вогню квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.

Покрай лісу таємниче біліють стовбури осик та берез. Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі"; "Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір'ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні".

Нечимне – ландшафтний заказник площею 40 га, що знаходиться у Ковельському районі, неподалік від села Скулин. До категорії охоронних об'єктів віднесений Постановою Ради Міністрів України № 132 від 25.02.1980 р. Це унікальний природний комплекс, що складається з озера карстового походження, площа плеса якого не перевищує 5 га, цінних, високобонітетних насаджень дуба черешчатого (окремі дерева мають вік понад 300 років), лучно-болотяних та чагарникових угідь, що створюють мальовничий ландшафт, де зростають рідкісні рослини, занесені до Червоної книги.

Озеро Нечимне належить до заростаючих озер. Намул, який тисячі років осідав на дно, уже заповнює тепер озеро, тому величина чистого плеса з роками зменшується. Глибини озера не знає ніхто; про це свідчить і його назва: "Тому-то й називають Нечимне, – кажуть старі люди, – що нічим не зміряєш його глибини". Взимку озеро промерзає, тому водоростей і риби в ньому мало. Напровесні ж воно  таке саме, як його опоетизувала Леся Українка у Пролозі до "Лісової пісні": "По узліссі і на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от має розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилює од вітру, то розкривається, одкриваючи блідо-блакитну воду".

Береги Нечимного вкриті заростями сфагнових мохів та різноманітних видів болотних рослин: тут росте росичка англійська та круглолиста, шейхцерія болотна, осока дводомна, журавлина, булатка червона, пальчато-корінник Фукса та інші.

З ботанічної точки зору болото в урочищі Нечимне унікальне: серед рідкісних рослин, що тут збереглися, є представники тундри, яка панувала тут 10-12 тисяч років тому. Серед льодовикових реліктів – береза низька і верба лапландська: невеликі, близько метра заввишки, кущі. Верба лапландська має вузькі ланцетні, зверху сіруваті листочки, тому кущі видаються сріблястими. На березі дрібненькі круглі листочки, і до беріз кущі можна віднести тільки завдяки характерним сережкам.

Влітку на луках навкруг  озера цвітуть дивовижні квіти. Тут багато орхідей, квіти яких мають різні відтінки: від темно-лілового до чисто-білого. На купинах моху в тіні кущів  верболозу чи чорної вільхи квітують образки болотні – дрібні жовтуваті квіти вкриті білосніжними покривальцями-обгортками; їхні плоди – яскраві, червоні, гарні, але... отруйні. Косарики черепитчасті, лілії лісові, печіночниці звичайні килимом вкривають луки навкруги Нечимного. У цьому чарівному куточку Волинського Полісся росте декілька сотень видів рослин.

Про деякі з них згадують персонажі "Лісової пісні":

- про латаття (Перше Потерча):

     Нас матуся положила

     і м'якенько постелила,

     бо на ріння, на каміння

     настелила баговиння

     і лататтям повкривала...

- про очерет і лілеї (Водяник):

     А влітку де він? Де тоді гасає,

     коли жадібне сонце воду п'є

     із келиха мого, мов гриф неситий,

     коли від спраги никне очерет,

     зоставшися на березі сухому,

коли, вмираючи, лілеї клонять

до теплої води голівки в'ялі?..

- про сікняг, латаття і ряску (Водяник і Русалка):

                    Русалка

     ... Я розчешу поплутаний сікняг...

                    Водяник

                              ...Та поправ

     латаття, щоб рівненько розстелялось,

     та килим з ряски позшивай гарненько...

- про терлич і мак-відюк (Лев):

     Посієм коло хижки мак-відюк,

     терлич посадимо коло порога...

Про сон-траву згадує Лісовик; Мавка – про дику рожу, ряст, хміль, калину; Лукаш ріже собі сопілку з очерету, бо вже має калинову, вербову та липову.

Озеро Нечимне з усіх боків оточують ліси, в яких зростає багато різних видів дерев, кущів. Їх називає Мавка в розмові з Лукашем:

                    А я не знаю

     нічого ніжного, окрім берези,

     зате ж її й сестрицею взиваю;

     але вона занадто вже смутна,

     така бліда, похила та журлива, –

     я часто плачу, дивлячись на неї.

     От вільхи не люблю – вона шорстка.

     Осика все мене чогось лякає;

     Вона й сама боїться – все тремтить.

     Дуби поважні надто. Дика рожа

задирлива, так само й глід і терен.

А ясень, клен і явір – гордовиті.

Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на світі.

А зимує Мавка в дуплі старої сухої верби, яка її "на зиму прийняла і порохном м'якеньким устелила [...] ложе"; тому Мавка й зве вербу матусею.

Могутній крислатий дуб, який називають Лесиним дубом, росте й нині на березі Нечимного. У 1963 році, під час відзначення 50-річчя від дня смерті Лесі Українки, неподалік від старого дуба посаджено молоді деревця. Серед них є дубки, посаджені тоді поетом М.Т.Рильським і композитором А.Й. Кос-Анатольським. Того ж року студенти Львівського державного університету ім. Івана Франка здійснили постановку драми-феєрії "Лісова пісня" на березі Нечимного, яке послужило природною декорацією до спектаклю.

Лісівники позначили місце, де колись стояла хижка дядька Лева, обгородили копанку, що утворилася зі старої криниці, спорудили будинок, в у якому нині розгорнуто експозицію "Лісової пісні".

Щороку, починаючи з 2000-го, у першу суботу і неділю серпня (6-го серпня 1911 року Леся Українка закінчила драму-феєрію "Лісова пісня") сотні шанувальників великої письменниці збираються на свято.

Особливий етап у відновленні "Нечимного", як літературної та історичної пам'ятки розпочався, коли 13 серпня 2004 року у мальовничий куточок поліського краю з'їхалися письменники, шанувальники творчості письменниці на 4-е поетичне літературно-мистецьке свято "Лісова пісня". А головною подією свята було відкриття музею "Лісової пісні" в урочищі Нечимне. У новозбудованому будинку відкрито експозицію, над якою працював колектив Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки і художники з ТзОВ "Фортуна-плюс" м. Луцька.

У музеї "Лісової пісні" книги, документи, листи, фотографії, які розповідають про цей чарівний куточок Волині, історію написання "Лісової пісні", чимало речей, які збереглися ще з того часу, коли Косачі жили в цих краях. Тут коловорот, дерев'яні ночви, гребінка для чесання льону, спеціальний посуд із соломи для зберігання зерна, одяг, старовинні рушники.

У невеликій кімнаті відтворено українську хату кінця ХІХ – поч. ХХ століття. Окремий зал відведений для робіт Софії Караффи-Корбут, художниці зі Львова, котрі ілюструють сюжет "Лісової пісні" (комп'ютерні копії).

Стежина, яка веде до лісового озера, заселена дерев'яними скульптурами, зробленими руками учнів Ковельського ПТУ № 5. Це персонажі "Лісової пісні": Мавка, Лукаш, дядько Лев, Потерчата, Лісовик, Водяна Русалка, Водяник.

Нині на святі відбуваються виступи журналістів, письменників. Твори Лесі Українки читають актори Волинського обласного академічного театру ім. Т.Г.Шевченка. Підбиваються підсумки літературного конкурсу серед школярів області. Видавництва розгортають виставки-продажі книжок; тут можна придбати вироби народних умільців, послухати пісні й народні мелодії у виконанні фольклорних колективів із сіл Ковельщини – зі Скулина й Білина, з Голоб, Уховецька, Турійського і Володимир-Волинського районів.

Про те, як Олена Пчілка з дітьми добиралась до Нечимного, згадує Ольга: "Їхали ми весь час лісом, переїздили кілька великих лісових "бродів", переїздили через село Білінь, де жила наша співуча приятелька "Білінка". Побули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу".

Нині з Ковеля до Нечимного прокладено туристичний маршрут.

Віра Комзюк, Наталія Пушкар

__________________________________

Музей „Лісової пісні” в Нечимному (текст В.Комзюк, Н.Пушкар; ілюстрації до „Лісової пісні” В.Михальської; відповідальний за випуск А.Силюк. – Ковель: ТОВ  „Ковельська міська друкарня”, 2011. – 20 с.).